Українські народні казки
Шрифт:
— У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!
Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:
— Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.
Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопцем.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзивав його до
— Можешь дістать такого коня?
— Можу!
— Що ж тобі треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру.
Написав цар записку до свого табунщика.
— Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав табунщику записку.
— Підожди, — каже табунщик, — пожену надувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирать і якого не візьме за хвіст то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане.
Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
— Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.
Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.
— Іди, Іван — мужичий син, до конюшні. Вибирай собі коня, може, там е тобі кінь.
Той пішов; на котрого руку не покладе — так Кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.
Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:
— Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?
— Пора нам у путь-дорогу вирушати.
— Ну, добре.
Став вія заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.
А цар устав рано і послав збудить Івана — мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.
Той говорить:
— Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…
Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.
— Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.
Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся — палиця летить. Він підставив мізинний палець — вона на друзки розсипалась.
— Привезіть, — говорить, — мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.
Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує — палиця гуде. От підставив він середній палець — палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
— Ну, ця, — каже, — добра буде.
Збирається в дорогу. Цар і каже:
— Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не
Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.
— Наганяйте, — каже їм цар.
Іван — мужичий син чує,— земля двигтить.
— Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.
Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:
— Хто ви такі?
— Це нас послав цар разом з тобою.
— Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.
Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:
— Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван — мужичий син і каже:
— Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать — чия далі впаде, той і буде старшим.
Кинув один палицю по шляху вперед. їдуть день, їдуть другий — палиці нема… На третій день бачать — лежить. Кинув другий. їдуть день, їдуть два, їдуть три — палиці нема… Найшли аж через тиждень. Кинув Іван — мужичий син. їдуть один тиж-день — нема палиці, другий і третій тиждень — нєма палиці.
— Це десь твою палицю проминули.
— Не може бути; мабуть, моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень — бачать: стоїть великий дім — мідна огорожа навколо, — і веде до нього мідний міст. Дивляться — палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було — воювали десь далеко.
І говорить Іван — мужичий син до одного богатиря панської крові:
— Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти, — каже другому, — ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку. — І наказав тому, що на мості: — Гляди ж, брате, не спи, а стережи!
Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги, — ліг і заснув на мосту. Тоді Іван — мужичий син прокинувся, бачить — північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться — той спить; слухає: земля двигтить — змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:
— Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.
— Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде, — каже Іван — мужичий син.
— Чи битися, чи миритися прийшов?
— Не миритися, а битися я прийшов.
— Ну, — говорить змій, — бий ти перший.
— Ні,— говорить Іван — мужичий син, — бий ти, ти на все царство старший.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван — мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!
Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:
— А що, стеріг пильно?
— Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала, — говорить.