Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
За чим?
Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск багатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схилявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед, — там грало світлом небесним.
Тамзвізди пробивались…
Чернівці, 27
За готар [30]
(Нарис із сільського життя)
Зима.
Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути — царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.
30
Готар — межа, границя.
Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив — виходив із хати.
А старенький панотець мусив.
Двоє ґаздів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».
Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить… може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що — лише клопіт для села: загине, то й ховай даром, трудись за Бог зна які гріхи… Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше — який хосен йому з того… А то акурат…
— Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара Божа спадає на нас, кара Божа! — бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.
— Таже дав Бог святий сніг, аякже, — відказав молодший, — а може, воно й добром вийде весною землі?
— А — і, «добром», дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та рабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на Боже не даєте — і доброммає ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!
Молодий замовк.
Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.
Його товариш — старий балакун, сільський вартівник — поглянув боком на панотця і обізвався:
— Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей…
— І не з сусіднього! — закинув молодий.
— І не з сусіднього! — повторив старий. — Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.
— З Галіції! — закинув, як перше, сухо молодий.
«Таки так», — кажу.
«Може, замерз!» — каже оцей.
«Або заслаб, — кажу я, — та й гримнув».
— Або упився, або упився! — кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.
Оба селяни розсміялися.
— Може, хотів зігрітися! — закинув старший. — Та й збігла горівка в ноги й звалила.
По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:
— А далеко ще там до нього?
— Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря…
— Котрої Магдалени?
— Таже чорної, панотчику, чорної…
— Ага… ага! — обізвався панотець протяжно, — чорної… — і замовк.
Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеродітей поховала вона, та Магдалена.
— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило, — почав оповідати старий вартівник.
— Від чого покривило? — спитав панотець.
— Або може знати… Кудись ходив на роботу, і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая, — то все лежить та й лежить… і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, Боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її — та й то вже так, якби не її вже було. Лише очима світить. Худе… жовте, і день і ніч кахукає та й кахукає. Біда!
— Ов!.. — кликнув панотець, і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: — До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То… кажеш… її мала слабує?
— Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.
— Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на Боже не забуває. Дає на служби… і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.
— Чемна жінка, щоправда, — притакнули чоловіки, — лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держить її при собі. Така її вже партика на сім світі.