Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Довженко Олександр Петрович

Тільки подумати собі, роки лежав той лист у великій скрині. Десять, двадцять, до ста разів пересунувся він за ці роки через Мотрині пальці і ніколи не задержувався в них. Мотря ще тому сім чи вісім літ помітила, хто був автором цього листа: «Тьотя Амалія». З того моменту лист перестав вабити до себе. Що цікавого може писати жінка, яка вже є для когось, в цім випадку для Мотриної мами, тьотею?

І сьогодні лист цей був прослизнув крізь Мотрині пальці і мав впасти на дно скрині, як багато разів перед тим це робив, коли нагло… і така дрібничка… Мотря помітила в однім його ріжку гапт. Така була тоді мода, а тьотя Амалія мусила бути комільфо.

І якби

не обставина, що вона шукала гіпюр для своєї сукенки… вона і не знала б страхітливої таємниці. Мотря ще пробує боронитися перед нею, але розгорнений лист крикливо заперечує всьому… Тьотя Амалія… Мотрі тиснуться сльози до очей: дала б відтяти собі праву руку, щоб та жінка могла на хвилинку ожити і сказати Мотрі правду. Сказати, що то н а п р а в д у було між ними.

У цьому листі, що перед Мотрею, тьотя Амалія тішиться маминим щастям і остерігає молоду закохану жінку перед ним. Перед надмірним щастям. «Ді гетер волен дайн фердербен» [102] , — цитує з «Персня Полікрата». Але скоро в другому рядку ці свої сумні ворожби спритно переводить на жарт. Таке велике щастя, таке велике кохання навіть боги не в силі знищити…

102

Боги прагнуть твоєї загибелі (нім.).

Стоп. Треба мати відвагу зупинитися на цім і усвідомити собі одну правду: мама любила його колись. Мало того: мама шаліла від тої любові до нього. (Хай ніхто не відважується заперечити: тьотя Амалія свідчить з могили!)

Стільки років своїми наріканнями, своїми слізьми, своїми глухими прокльонами в його сторону переконувала їх, що її насильством чи загрозами зв’язано з тим нікчемним чоловіком!

Ніколи про ці справи не говорилося ясно й одверто, але хіба не досить, коли в їх домі ніколи не вживалося слова «тато»?

Був десь він (на своє нещастя, Мотря, як кажуть усі, зовсім подібна до нього). Він зломив їм усім трьом життя. Оля, вроджений конструктор, що мріяла колись про вищу технічну освіту (архітектуру!), зупинилася на чотирьох гімназичних і торговельних курсах. Мотря теж мусила погребти свої плани, зв'язані з драматичною школою. Тільки плани провалились, бо мрії… Мотря, власне, з тих людей, що не можуть жити без мрії. І це треба було відректися найістотнішого в житті, в той час як він мав гроші! Власне, тут нічого іншого, тільки грошей треба було… Але прийняти від нього? Від того, що їхній мамі зломив життя, від того нікчемника, що покинув її, своїх дітей, від того… Справді, часом бракувало слів у багатій нашій мові, щоб висловити своє обурення проти того чоловіка.

Все він знищив. Власне, нічого не малося від життя. Буйна молодість, що про неї в старшім віці стільки згадується, шуміла десь далеко поза ними. Забави, сміх, музика, рух, хлопці й нові сукенки, що стільки емоцій дають у тім віці, для них майже не існували. На все треба було грошей. Це майже неймовірно, а проте дійсно: навіть у тім віці для того щоб розгорнути крила на всю ширину, потрібно… грошей. Ах, були це дрібні суми. Інколи до смішного дрібні суми могли дати так багато неповторної радості, але коли і того не малося… Вечір на ковзанці в неділю, коли грає музика; учнівські пікніки; місце в галереї, чи, як тоді говорилося, «на бантах», у театрі; прогулянка за дві-три станції від міста — скільки це могло коштувати? А проте і того не малося… Вистачало тільки на найконечніше, найпрактичніше,

тільки на найтриваліше… Це була, між іншим, одна з причин, яка вирішила те, що Мотря стала кравчихою. За шитвом мріється найкраще…

Та в тій їх самозапряжці було щось героїчне. Дівчата, хоч такі різні вдачами, ніколи не нарікали. Навіть не допускали до себе думки, ніби вони стали жертвами його. Не хотіли навіть це з ним пов’язувати. Мама їх була жертвою, а вони її оборонцями. Завсіди, хоч кожна з них являла собою окремий світ, виступали втрійку. Вони дві — як оборона по боках, а мама посередині. Зламана, апатична, але безпечна в їх товаристві. Роль захисників об’єднувала їх. Була вона наче виправданням, наче відплатою за те, що Оля ніколи не буде інженером, а Мотря ніколи не закінчить драматичної школи.

Мотря, крім усього іншого, мала свою ненависть до нього. Не знати, чи котра дитина так любила свого батька, як Мотря його ненавиділа.

І нагло… якась тьотя Амалія встає з гробу і каже, що це все… неправда.

Неправда, бо мама ошукала їх! Мама любила його!!! І все героїчне, поважне, як смерть, стає смішне, гротескове. Обман! Страшний обман!!! Як сміла мама зрадити їх? Як сміла затаїти перед ними свою тяжку провину? Яким, врешті, правом навчала їх ненавидіти так чоловіка, якого колись сама любила?

Любила? Мало цього. Із звичайної спокійної любові не виписується таких листів до тьоті, що та мусила їх спам’ятувати. Шаліти мусила за ним і з ним разом! Так! Не буде тепер Мотря бавитися в гарні слова! Буде така нещадна, як нещадно поводилися з нею! Всі говорять Мотрі, що вона подібна до тата, і всі плещуть їй, що вона гарна. Правда, люди, що частіше бувають з нею, перестають вголос захоплюватися її красою. Не тому, що Мотря в своїй вдачі мала щось, що відштовхувало б. Ні. Просто тому, що краса Мотрі — це перш за все блиски. Блиски першої молодості. Все в ній блищить… і очі… і каштанове волосся має такий особливий полиск, що не раз ведуться суперечки, чи воно каштанове, чи темно-русяве, вологі уста і навіть трохи блискучий носик мають свій чар, тоді коли всі жінки мають матові від пудри носи.

Рухи її, її хода — що частіше стежиш за ними, то більш гармонійними й одухотвореними здаються вони. Артистка! А всі кажуть, що вона навіть з рухів подібна до тата. Так мав він теж колись у своїй молодості розсівати блиск, і мама мусила його любити… Любилися обоє.

А мама затаїла правду! Ошукала їх у нечесний спосіб. І аж сьогодні ця правда, яка вісімнадцять чи дев’ятнадцять літ лежала собі тут, на горищі, замкнута в цій труні, дістається на світ божий і чинить таке спустошення…

Але навіть коли серце дуже болить, то не можна ж отак довго лежати лицем на запорошеній землі. Якби мама довідалась про таку жахливу справу, то напевно не могла б уже підвестися… Але Мотря, по-перше, має зовсім іншу вдачу, ніж мама, а по-друге… має своїх безумних сімнадцять літ… Те владно наказує їй встати з землі, обтріпати сукенку від пороху, примкнути велику скриню і йти… униз.

На світі нічого не змінилося від того, що Мотря допустила в своє серце цю страшну таємницю. Як перше, цвірінькають горобці, химерною гондолою пливуть хмари по небу… дошкуляє сонце землі, а найважливіше, що там, за дверима, все ще пливе життя старим ладом, все ще таїться брехня, якій вона, Мотря, перед хвилиною сміливо здерла маску з очей. Бідна Оля, вона ще й досі вірить у байку, що їй наоповідала (навмисне слово з приростком «на») мама! Бідна мама, вона не знає, що Мотря вже зовсім інша, ніж та, що ще за півгодини куняла тут над шитвом.