Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Довженко Олександр Петрович

Навколо Герди струмує сяйво.

На її викладеній вавілонською вежею зачісці блищать дрібні краплини роси. Все волосся Герди палає холодним вогнем, якимись непорушними іскорками, схожими на світлячків, її припухлий жорстокий рот червоніє раною на блідому обличчі, вона махає мені рукою і високо підводить голову, гордо і незалежно, як завжди.

— А, Гердо, — кажу я, не дивуючись з цієї зустрічі, наче я був готовий до неї, наче я знав, що побачу Герду саме тут, хоч ще хвилину тому я не міг і подумати про це, — чого ж ти не прийшла?

— Не мала часу, — відповідає Герда.

На ній коротеньке легке плаття без рукавів і крихітні черевички на високих тонких шпильках. Не розумію, як вона пройшла в

них по болоту, коли я провалююсь на кожному кроці в своїх чоботях!

— А як ти тут опинився? З рушницею? В піжамі і мисливських чоботях?

— Розумієш, Гердо, мене призначено за сторожа…

Очі її сміються, вона сплескує голими білими руками і з таким неприхованим жалем дивиться на мене, що кожний інший на моєму місці зрозумів би усе безглуздя такої відповіді, а я не тільки не розумію, а ще й признаюся їй, що не знаю, де те торфовище.

Герда бере мене за руку і повертає обличчям до чорної лакованої безодні. Бурбонські лілеї рівними рядками простягаються в безконечність, чорні відстані поміж ними блискучі й чисті, наче хтось їх щойно прополов.

— Ось твоє торфовище, — каже Герда, притискаючись до мене.

Я почуваю, як вона тремтить, як дрож стрясає їй плечі і примушує ворушитись закучерявлені пасомця каштанового волосся над її ніжною потилицею.

Вона будує з свого волосся вавілонську вежу на голові, і в з'aдумі це все дуже гарно, а практично волосся в неї ніколи не тримається купи і вибивається, де треба й де не треба, якимись хвостиками, пасомцями, кучериками. Завжди здається, що вона розпатлана, та це не тільки не спотворює її, а навпаки — надає їй якоїсь моторошної приваби. В усякому разі, коли вона на концертах стоїть серед сопрано заслуженої капели і час від часу поправляє невимушеним рухом свою зачіску, всі задивляються на неї.

Дрож Герди передається й мені.

Герда каже:

— Зараз ти все зрозумієш…

А що я маю зрозуміти? Голос її звучить весело й незалежно, кожен вигин її тіла, яке я так добре знаю і люблю, також повен тієї ж веселої незалежності, яка дозволяє їй усе, наприклад, прийти в ліс вночі, в легенькому платтячку, короткому й без рукавів, пошитому як лантушок з дірками для рук і голови. Це, може, й до лиця якомусь дівчиськові, а Герді ж уже двадцять шість, їй уже час знати, як коли одягатися.

— Я вийшла заміж, С. В. Мірошник.

— Коли?

Навіщо мені знати — коли? Яке це має значення в моєму становищі? Питання само вихоплюється у мене, а вона цього не розуміє, вона думає, що мене й справді цікавить, коли це сталося. Мене нічого не цікавить, я нічого не хочу знати, я вже все знаю.

— Сьогодні перед концертом ми розписалися… Вони там перепилися, особливо баси, я й втекла до тебе, С. В. Мірошник!

Так вона називає мене в хвилини, про які я тепер не хочу згадувати.

Вже два роки, як ми, по суті, чоловік і жінка, хоч і живемо на різних квартирах. Тут уся справа тільки в тому, що Герда не хоче переїздити у мою комунальну з спільною кухнею і довгим заплутаним коридором, де повно усяких шапликів на стінах, скринь по кутках і велосипедів під стелею. Коли я запропонував Герді мою площу, вона сказала, що не хоче бути маринованою кількою в бляшанці. Мабуть, це було мудро — я й досі почуваю себе її коханцем, а не чоловіком. Правду кажучи, я завжди боявся того дня, коли дістану окрему квартиру, — мені обіцяли, я давно вже стою на черзі в райраді, — боявся, щоб не зникло те почуття безперервної закоханості, яке переповнює мене два роки.

— Ну чого ти стоїш, наче тебе намахали порожнім лантухом з-поза кутка?

Вона любить такі вислови, у неї їх безліч, можливо, навіть забагато як на сопрано заслуженої капели. Але справа не в цьому, у мене, мабуть-таки, справді ідіотський вигляд.

Я чую тупий біль у серці, воно хитнулося в грудях, а тепер

починає прискорено гупати, наче кудись поспішає і не може зрушити з місця.

Я бачу себе збоку, у високих мисливських чоботях, у смугастій піжамі, з дробовиком за плечима. Хіба можна такого любити? Герда мала б давно вже покинути мене і вийти заміж за будь-кого іншого. Навіщо їй сторож на торфовищі? На її моторошну красу знайдеться і хтось кращий за сторожа. Начальники главків і міністри також бувають на концертах. У н а с є щ е о д н а к и с н е в а п о д у ш к а? І п р и г о т у й т е ш п р и ц. Зрештою, я сам у всьому винний. Не треба було зволікати з квартирою, треба було ходити в райраду, стовбичити там кожного прийомного дня, секретаря виконкому синок у моєму класі, сам Бог послав мені того невігласа, а в кожного ж батька є серце для своєї дитини… Герда не могла більше ждати. Бери, що заслужив.

Я чую глухе одноманітне гудіння — гуде наче в мені самому і разом з тим десь зовні, я не можу розібрати, що це і звідки походить. Герда підводить обличчя, я простежую за її поглядом і бачу, як з неба на моє торфовище летить довгий білий брус з коричневим потовщенням на кінці.

Брус своїм незрозумілим потовщенням врізається в чорне поле торфовища і вибухає синім непорушним полум’ям. Мене охоплює не то темний острах, не то безвихідна нудьга, неначе те полум’я, що вибухло над торфовищем, тільки підкреслило темряву, що обступає мене з усіх боків. Тхне дивною сумішшю спирту і м’яти. Я не можу одірвати очей від синього полум’я, найбільше мене бентежить те, що воно не змінює контура, неначе вирізане з прозорого пластика. Та, зрештою, і це мені байдуже. Герда вийшла заміж. П у л ь с н и т є п о д і б н и й, с л а б к о г о н а п о в н е н н я. К и с н е в у п о д у ш к у. В и н е з а б у л и н а м о ч и т и м а р л ю? Н е т р е б а, щ о б п е р е с и х а л а с л и з и с т а. Я знаю, що це кінець, що нічого не можна повернути, але не можу скоритися неминучості. А як же ті два роки, коли я був такий щасливий? Вони нічого не значать для неї? А ти думав, що значать? Для тебе значать, а для неї — ні. І заспокойся на цьому. Герда вийшла заміж.

— Я приходитиму до тебе по суботах, і все буде, як завжди, — каже Герда.

— Так можна?

Я дивлюся їй просто у вічі.

— Ти думаєш, що так можна, Горпино?

— Не називай мене Горпиною, — різко відповідає вона, пасомця, кучерики і хвостики з її зачіски лізуть на всі боки, вона підводить руки і довгими пальцями починає затикати їх на місце. — Для тебе я Герда, для тебе — і більше ні для кого.

Обуренню її немає краю, її сірі холодні очі дивляться на мене так скам’яніло-люто, що, коли б не звичка до її зачіски, подумав би, що переді мною сама Горгона із зміями замість волосся. А я буду називати її Горпиною.

— За кого ж ти вийшла заміж, Горпино?

Герда встигла повихоплювати із зачіски шпильки і тепер тримає їх у губах, а руками щось лагодить у своїй каштановій вежі.

— За нашого диригента, — крізь губи і шпильки жебонить її голос. — Ну, ти ж його знаєш… Заслужений діяч! Розумієш, яку це одкриває перспективу для мене?

Завіса одслонилася. Капела стояла на сцені — два ряди жінок у білих сукнях і на підвищенні за ними два ряди чоловіків у чорних піджаках і білих маніжках. Мікрофони на тонких кронштейнах націлилися срібними циліндриками на співаків. Заслужений діяч підкотився з лівої куліси, наче й справді замість ніг у нього були коліщата. Фалди фрака били його по п’ятах. Маніжка здулася на грудях і намагалася випорснути з-під глибоко вирізаного жилета. Заслужений діяч вклонився і повернувся до нас спиною. Він розвів руки і став схожий вже не на пінгвіна, а на городнє пугало. Ворухнулися товсті пальці — і в тиші народилася трагічно-скорботна мелодія, в якій я вловив ще не знайоме мені сопрано Герди.