Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
— Ха-ха-ха!..
— І-і-ги-ги!..
— Язичники, — тихо сказав Катрі молодий, коли вони вже сіли, таки поцілувавшись, і пригубив з чарки, що тремтіла в його руці, а Катря випила свою до дна й одказала мирненько:
— Люди як люди. Ти б краще випив, як усі.
Молодий суворо глянув на неї збоку, проте змовчав і ще міцніше стис губи.
Жінки завели пісні, простої, не весільної, бо таки розуміли: якщо «В нашої княгині» не личить молодій, то «А в нашого князя» аж ніяк не личить молодому. Такий дутель — і князь?.. Ні!
Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами
Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм тремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попід хмар’ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа… Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіля клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу, а знайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків і благав першого-ліпшого: «Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебе вдаре, я йому пику наб’ю…»
Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму… А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони.
— Дають тутешні! — захоплено сказав до молодого хлопчина, що приїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть, що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидів неподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі й спитав:
— А ви самі, звиняйте, звідки будете?
— О, я, папаша, здалеку, — поважливо одказав молодик. — Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.
— А-а… То далеко! — реготнув Федір. — Це ж у вас, у Вінниці, кажуть рабий замість рябий?..
— Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки…
— Ну, то давайте вип’ємо за ваші краї, — оскирнувся Федір. — По повному, щоб дома не журилися, як то кажуть.
Випив, утерся хусткою і гукнув до співаків:
— А чого це ми такої сумної завели? Хіба веселішої немає ради такого дня?
— То давайте «Із сиром пироги»… Давайте?
Але тут знову підвівся дід Лаврін й сказав:
— Кхи, цієї пісні за моєї пам’яті ніхто у нас ніколи не співав. І не треба. Бо якби козаки билися тільки за дівчиноньок та пироги, то досі були б ми турками. Хай краще оно музики грають, а то навіщо ж їх покликано…
— Мені — мою, хлопці, — вибрався з-за столу Лука Ількович Власенко, колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочний сторож на селі. Все своє життя, і довоєнне, й повоєнне, Лука Ількович танцював на гульбищах тільки «бариню» — Баринею його й прозвали, — а свою розповідь про минуле починав так: «Як служив я в кавалерії, то шабля в мене була довга й на коліщатку…»
— Грій, Мишко, бубну, — розпорядився Іванушка-скрипаль.
Мишко-бубніст підпалив шмат газети, трохи потримав над полум’ям свій саморобний струмент із собачої шкіри — і бубон загув, як дзвін. Іванушка
— Ну?
Іванушка коротко махнув смичком — і баяніст повільно, карбуючи кожен такт, на самих басах заграв вихід. До басів непомітно підпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця, пішла з ними в парі; за нею струмочком влилася в мелодію й сопілка, тільки бубон мовчав, ждучи слушної нагоди…
Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на ліву поранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно, як лелека, — очі примружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхню губу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубніст, ніби кепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв у такт музиці:
Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са До лю-бо-ві у-да-ла-ся, Ба-ри-ня-цяць-ка, Ба-ри-ня-киць-ка!..«Іх, іх, і-хи-хи-х» — залилися сміхом мідні брязкала на бубні і враз умовкли.
Що не вечір, то й новий! —зареготав бубон, —
Що не вечір, то й другий!І враз мелодія закружляла, мов вихор.
Бариня — кицька! Бариня — ласка!— А давай-давай-давай! — не своїм голосом заволав Мишко, червоніючи й витріщаючи очі. — Гоп-ца! Га-ца-ца!..
Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить… Тоді цоб — став як укопаний, і всі, навіть ті, хто бачив старого в танку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б’ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. («Після кожної «барині», — хвалився не раз Лука Ількович дядькам, — у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!»)
— Ну, дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся — не скупо вже й не зверхньо, а щиро, по-людськи — і виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака, а зуби рівні та білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький твердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.
— Вип’єм, Катюша? Вдвох… — сказав тихо.
Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього — глибокі, прекрасні, закохані до нестями, — і кивнула: