Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах

Ткаченко Анатолий Федорович

смертя і вічної юності».

244

МИХАЙЛО ДРАГОМИРОВ

(1830 — 1905)

воєначальник, військовий теоретик,

педагог, державний діяч

Михайло Іванович Дра-

гомиров, військовий діяч і

видатний теоретик війсь-

кової

справи, педагог, пу-

бліцист і талановитий ад-

міністратор,

генерал

від

інфантерії112, народився 20

листопада 1830 року в не-

великому маєтку батьків

поблизу міста Конотопа ко-

лишньої Чернігівської гу-

бернії, тепер Сумської об-

ласті. Свій родовід він веде

від прадіда поляка Анто-

на Драгомирецького, який

у 1734 році приїхав з Галичини на

Лівобережну

Укра-

їну, одружився з дочкою українського козака Матвія

Мацкевича і поселився в селі Рябці, яке адміністра-

тивно входило до складу Стародубського полку. Дід

Михайла, Іван Антонович, рано залишився без бать-

ка, виховувався в родині козака Мацкевича, прий-

няв його прізвище і у 1761-1776 роках служив в армії,

у відставку вийшов в чині капітана і оселився в маєт-

ку дружини під Конотопом. 1786 року його як капіта-

на записали в дворянство Чернігівської губернії під

245

прізвищем Драгомирецький-Мацкевич, але через два

роки він змінив своє прізвище на Драгомиров. Бать-

ко Михайла Іван Іванович Драгомиров у 1804-1825 ро-

ках служив в армії, вийшов у відставку в чині майора

і жив на батьківському хуторі з дружиною Ганною Ро-

манівною Балюра. Тут і народився у них син Михайло,

дитячі роки якого проминули в маєтку батька. Почат-

кову освіту Михайло здобув у Конотопському повіто-

вому училищі.

Військову службу Михайло почав у 1849 році в Дво-

рянському полку в Петербурзі. У 1856 році він із золотою

медаллю закінчив академію Генерального штабу, і його

ім'я занесли на мармурову дошку академії. Такої честі

академія удостоювала своїх випускників вельми нечасто.

Обдарований незвичайним розумом, здібністю до

узагальнення і талантом письменника, Драгомиров усе

життя займався питаннями розробки військової тео-

рії, педагогікою і публіцистикою. Його внесок у розви-

ток військової справи величезний. Першу свою вели-

ку працю «О высадках в древние и новейшие времена»

(«Про висадки у стародавні та найновітніші часи») він

видав у 1857

році.

Під час австро-італо-французької війни 1859 року113

Драгомиров перебував при штабі Сардинської армії,

яка разом із французами воювала проти Австрії. У цій

війні вперше в практиці ведення війни французи за-

стосували нарізні гармати, які заряджалися не через

дуло, а з казенної частини. Ця новина докорінно зміни-

ла тактику ведення бою. Існуюча до того тактика зім-

кнутих щільних колон застаріла, оскільки призводила

до великих втрат від нарізної зброї. Виникла необхід-

246

ність переходу до тактики стрілецьких ланцюгів, зміни

форм управління військами (утворення штабів), фор-

мування значних військових резервів, більш ефектив-

ного використання артилерії та інше. Всі ці питання

знайшли узагальнення та подальший розвиток у тео-

ретичних працях Драгомирова.

1860

року його призначають помічником профе-

сора тактики в академії Генерального штабу, а через

три роки він стає професором і викладає в академії до

1869 року. Працюючи в академії, Драгомиров критич-

но вивчає та узагальнює досвід ведення сучасної війни

і пише низку праць з воєнної історії, тактики ведення

бою, навчання та виховання військ.

Свої погляди та досвід з навчання військ Драгомиров

виклав у праці «Опыт руководства для подготовки ча-

стей к бою» («Досвід керівництва для підготовки частин

до бою»), надрукованій у трьох частинах у 1866-1896 ро-

ках. 1881 року у двох томах вийшов у світ його «Сборник

оригинальных и переводных статей» («Збірник оригі-

нальних та перекладних статей»). У наступних працях

він розробляє питання військової педагогіки, надає ве-

лике значення моральному чиннику при веденні війни,

розвиває питання з навчання солдат тому, що необхід-

но в бою, виступає проти муштри. Виняткову роль від-

водить дисципліні та впровадженню в армії суворого

дотримання законів усіма військовослужбовцями. Ве-

лику увагу приділяє вихованню у солдатів добросовіс-

ного ставлення до виконання своїх обов'язків, підкрес-

лює роль особистого прикладу з боку офіцерів. Одним із

головних чинників війни вважає вольові якості людини.

У 1879 році виходить його фундаментальна праця

247

«Учебник тактики» («Підручник тактики»), яка слу-

жила понад 20 років основним посібником для слуха-

чів академії Генерального штабу. У 1895 році виходить

у світ збірник оригінальних та перекладних статей