Ukrainian dream «Последний заговор»

Зима Василь

– Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.

– Ты обещал? – уважно подивився йому в очі.

– Так, обіцяв, – не відвів погляду.

– Тогда иди. Раз слово дал, иди.

– Це все? – Марк ступив кілька кроків назад.

– Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

– Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, – дістав із кишені візитку. – Наберете мене. Мої телефони та адреси

давати незнайомцям можна, – усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку – підборіддя стало червоним від крові.

– Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.

– А Рафік як там?

– Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

– Мені шкода. Надовго ліг?

– Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, – узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. – Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, – зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

– Про що мова? – витирав хустинкою підборіддя.

– Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня – останешься, проблем не будет.

– А як я не захочу працювати з вами?

– Я настаивать не буду, – відчинив дверцята джипа. – Но ты же все понимаешь, Марк, да?

– Так, я все розумію.

– И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, – сів до салону.

– А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

– Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. – Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

– Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

– Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

– Где?

– Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

– Марк, – він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, – я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

– У мене дуже добра пам'ять на голоси, – глянув у вікно. – Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

– У меня в этом доме друг живет, – пригальмував, вимкнув фари, мовчав. – Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

– Довга розмова,

Кіріл, – дістав із кишені гроші.

– Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

– Ні, – м'яв купюру в руках. – Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

– Какого? – дістав цигарку, затягнувся.

– Малого. Ти його батька вбив.

– А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

– А що з ним?

– Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.

– І що тепер?

– Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.

– А з малим як?

– Искать буду. И ты ищи, Марк. Он на улицу сбежал, факт. Его цыгане или наши бомжары приручат и посадят где-то денег просить. Хорошо, если не покалечат. Может, с беспризорниками по теплотрассах шарится, а может, уехал куда, хотя это вряд ли: малой он еще и дурной к тому же. Нет, скорее всего, дышит щас где-то клеем, или водку учиться пить, или девкам письки лапает.

– Думаєш?

– Да не бойся, найдем. Телефон свой дай. – Марк дав візитку. – Все, обустроим дело как надо, иди давай, мне Натаху ехать забирать.

– Вона не дома? – Дверцята відчинилися.

– Не, в клубе танцует. Она стриптизерша, – витримав паузу, потім усміхнувся, глянув на Марка: – Но с мужиками не спит. Она у меня красивая, Марк. Я ей пообещал: с делами разгребусь, денег заработаю, и уедем с ней из этой сраной страны, надоело дерьмо жрать, в дерьме жить и на дерьмо смотреть.

– А куди поїдеш?

– Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, – подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.

Пішов до під'їзду, не озирався. Чув, як виїжджала з двору машина. Двері були зачинені. Він набрав код, клацнув замок, зайшов усередину. Консьєржка дивилася на нього спідлоба.

– Я в сто вісімнадцяту.

– Знаю, – перевела погляд на телевізор.

Даша стояла в дверях, непричесана й напівгола, він одразу зрозумів, що вона трохи випила і що в неї в гостях подруга. Марк зачинив за собою двері і сперся на них спиною. Даша увімкнула світло і зойкнула.

– Я впав, – кидаючи сумку на підлогу.

– Давай я оброблю рани. Боже, дурень, бився з кимось. Ти ж бився, Марку, що ти брешеш? Іди сюди, – схопила його за руку й потягла до спальні. На ліжку, в якому він із Дашею вперше займався сексом, сиділа її подруга Мартіна і пила вино. Марк багато чув про цю дівчину, але бачив її вперше.

– Привіт. – Мартіна поставила келих на підлогу й закинула ногу на подушки.

– Я знаю, що тобі зовсім не подобаюсь, тому припини робити вигляд, що рада мене бачити.