Укус огняного змія
Шрифт:
Видавець подзвонив зранку і церемонно вибачився, що не може зі мною найближчим часом зустрітися, аби передати гонорар за зроблений для нього переклад, проте повість йому потрібна вже. Я не мала нічого проти: виходити з хати не хотілося. Так, поспілкуюся з редактором часопису посередництвом електронної пошти, чом би й ні? Швидкий та доступний вид зв’язку. Заодно повідписую кільком друзям, кому вже давно заборгувала листи.
Мій старенький комп’ютер працював повільно, кепська телефонна лінія не додавала швидкості інтернету, але навіть так я почувалась у своїй стихії:
Видаливши більше половини мотлоху, я надибала ще один лист, на який непогано було б відповісти, кинула чистити скриньку й захопилася писанням. За півгодини лист полетів до адресата, а я повернулася до непрочитаних повідомлень. І одразу мені в очі впало одне з них. Адреса не була визначена, а в темі написано: «Для моєї полохливої пані». Либонь, секс-штучки пропонують, подумала я, а рука сама натиснула на тему, щоб відкрити.
Сторінка завантажилася. Я не могла відвести розширених зіниць од екрану.
Чуєш кроки в тиші ранній? Допомоги не чекай: За тобою безнастанно Стежить заздрісний бабай.І я зразу знала, що цей дурнуватий віршик написаний саме для мене. І той бабай, що переслідує мене, ні на крок не відстаючи, ні на мить не випускаючи з поля зору, чекає знадвору, зазираючи крізь шибку. Чи є в нього бінокль, чи йому досить побіжно вздріти мій силует у вікні й пересвідчитися, що ніде я від нього не подінуся?.. І прийде ніч, і я не зможу склепити повік, а він нависатиме над моїм ліжком чорною зловісною примарою й ссатиме з мене життя, як літавець…
Але чому? Що я такого зробила? У що вплуталася?!
Гарячково почала пригадувати, в яких сумнівних знайомствах була я помічена останнім часом, — і не змогла пригадати жодного. Якщо забути про покійницю Кароліну Сокальську, яка навіщось записала моє прізвище й адресу у власний нотатник, а потім померла, так зі мною жодного разу не поспілкувавшись, більше я не могла пригадати білих плям у власній біографії.
Ні, я нікому не дозволю гратися зі мною, як котик із мишкою. Бачила ці ігри: садистичний котусьо придушить мишку, вона пищить-пищить, а потім принишкне, затихне, вимучена. Тоді він лапку забирає, дає мишці час оговтатися. Вона кілька хвилин лежить тихо-тихо, потім ворухнеться. Не бачить мишка, що котик зовсім не заспав, що у щілині між повіками зблискує нахабне око. Вона робить ледь помітний рух від мучителя. Той лежить ліниво, не звертаючи уваги. Жертва сміливішає, ступає крок-другий, от-от готова подріботіти геть — і тоді кігтиста лапа непомітним, блискавичним рухом накриває її. І так аж доти, доки мишка зовсім не знесиліє…
Телефон стояв на столі поруч із комп’ютером, мені навіть не довелося підводитись. Біп-біп-біп — сім цифр. Довгий гудок, другий, третій. Клац — трубку зняли.
— Ростиславе, ти? Привіт. Хотіла подякувати
— Як добре, що ти подзвонила. Я б і сам тебе набрав, та не хотів так рано будити у неділю. Ти завтра вільна? Маю запрошення на творчий вечір одного музики, він мій сусіда, якщо ти не проти…
— Який інструмент?
— Бандура.
— А співатиме?
— Сподіваюся, — невпевнено мовив Ростислав, — у нього взагалі-то непоганий голос…
Шанувальникові опери не так легко догодити!
— Тоді домовлено, — погодилася я. — Але маю ще й контрпропозицію. Приїжджай до мене в гості. Чаїв у мене — на вибір. Мате, лапачо, ройбуш, «сивий граф», «англійський сніданок», зелений із жасмином… Як тобі?
— Солідна підготовка. За годину буду.
За цю годину я розробила Грандіозний План. Можливо, він був чистим дітвацтвом, але серйозніші кроки не спадали мені на думку.
Ростислав приїхав рівно за шістдесят хвилин — годинник можна було вивіряти. Повагом зняв пальто, а коли я хотіла взяти вдяганку, щоб кинути її на вішак, м’яко відсторонив мене й повісив сам. Тоді роззувся, роззирнувся по квартирі, побачив вітальню.
— Туди? — спитав майже ствердно. Я кивнула.
Він швидким кроком пройшов у вітальню й усівсь у крісло, підсмикнувши холоші. У чорній сорочці й вузьких костюмних штанах схожий був мені чомусь на Хозе з «Кармен-сюїти». (Мене вжалила згадка: Хозе — і вихрастий Дон Хозе Перейра на плечі фотографа…)
— Чайник уже кипить, — мовила я та повернулася до шафки, щоб дістати парадний сервіз.
Мій гість опустив очі на листок, який недбало валявся на журнальному столику. Нахилився над аркушем, пробіг очима рядки. Стоячи до нього упівоберта, я подумки теж перебігла внутрішнім зором коротенький і вельми змістовний віршик. Я нічим не завинила перед бабаєм, та чи відає Ростислав про це?
Він дочитав вірш і відкинувсь у кріслі. Спостерігав за моїми рухами зацікавлено, погладжував штани на колінах, стряхнув невидимі крихти зі столу — та ні хмаринка не пробігла його чолом, коли я йому підсунула провокаційне послання, півгодини тому роздруковане з комп’ютера спеціально для нього. Він справді уперше бачить рядки — чи має незлі акторські здібності?
Виставивши чашки, я побігла на кухню за чайником.
— То ти обрав? — крикнула на півдорозі.
— А мате лимонний?
— Так!
— Тоді мате. Він наснажує.
За дві хвилини я повернулася зі скляним чайником, в якому світилася золотава рідина. Мате лимонний має чудовий, незвичайний колір.
Напій мав настоятися. Я всілася на диван по другий бік журнального столика.
— Розкажи мені про свій завод.
Під руку мені попалася коробка сірників, я механічно розкрила її і, беручи по одному сірнику, почала викладати на столі візерунок.
— Та, власне, — знизав плечима мій гість, — що розказувати? Завод як завод, таких сотні.
З-під моїх пальців вийшло вже пів картинки.
— Хто у вас власник? — питала я, аби тільки не мовчати. Руки робили свою справу. Вже останній штрих, останній сірник…
— Банк… — Ростислав не відривав очей від моїх рук. — А що це ти робиш?
На журнальному столику, повернутий так, щоб Ростиславу було зручно читати, вималювався напис: «Я ВСЕ БАЧУ».