Укус огняного змія
Шрифт:
Розділ сьомий
ВОРОЖКА
Приказував було мій колишній начальник: «Маєш тихе життя — сиди тихо». Але хіба з моїм характером всидиш спокійно на місці, якщо навколо кояться такі предивні речі? Оскільки вночі бабай забарився мене навідати, о сьомій ранку я розробила Грандіозний План його викриття.
План був до непристойного простий.
Невеличкою дорожньою сумкою я не користувалась уже років зо п’ять, тож цілком могла нею пожертвувати. Зібравши по хаті непотрібні рекламні газети (з тими газетами, що я передплачувала, мені завжди важко було розлучатись, і вони, як і книжки, потроху витісняли мене з власної
О восьмій ранку я стояла цілком зібрана на порозі свого помешкання з валізкою в руках. Люстерко ковзнуло в кишеню. Замкнувши двері й дивлячись строго собі під ноги, я спустилася вниз і рушила в напрямку метро.
Гамірне ранішнє метро, заклопотані люди поспішають на роботу. Обличчя або сонні, або зосереджені. І ніхто один на одного не дивиться, а якщо раптом зіштовхнуться два погляди — розбігаються миттєво, наче сталося щось непристойне. Не можу я любити київське метро зранку — воно непривітне. За два роки на чужому континенті я вже й забула, в якому шаленому темпі живе київське метро. Ввечері, хоча й люди стомлені, й тиснява та сама, а гонка не така — і зразу настрій інший. Наче стають люди добрішими й терпимішими одне до одного.
Від моєї хати до вокзалу — хвилин п’ятдесят, і їх я провела в сонній задумі. Стояла у вагоні, заплющивши очі, наче недоспала вночі, і наче мене не турбують чужі скрадливі погляди. То згадувала бабая, то проганяла від себе саму думку про нього. Та чомусь усе одно була певна, що хтось слідкує-таки за мною. Невже і вночі він не спить, а совається попід вікнами, щоб зрання першим привітати мене?
На вокзалі я спеціально довго обирала автоматичну камеру схову і зрештою зупинилася перед тою, за якою найліпше було б підглядати, якби комусь цього забаглося. Непомітно витягнувши з кишені люстерко й тримаючи його в лівій руці так, аби бачити, що робиться позад мене, я поставила сумку в камеру схову. Розстібнула «змійку», обережно відкрутила ковпачок на чорнильниці й защепнула сумку назад.
Набираючи код на дверцятах, я сиділа так, щоб не дай Боже не затуляти нікому чудовий вид на свою роботу. Щоправда, в дзеркальці ніхто навіть не майнув. І взагалі ранковий вокзал був заклопотаним і невиспаним.
Замкнувши камеру схову, я не озираючись вийшла з вокзалу. Другу частину плану залишила на завтра, тож можна було їхати в місто, де на мене нарешті чекав гонорар за переклад.
Від вокзалу до центру я вирішила пройтися пішки, адже хоч у душі й квапилась отримати належну винагороду, та призначено мені на одинадцяту, отже, півтори години ще мені гуляти й дихати свіжим зимним повітрям.
Поки я доповзла в центр, було вже по десятій, і все одно часу ще лишалося повно. Книгарня на Пушкінській саме відчинила двері для відвідувачів, і я першою спустилася в її напівпідвальне приміщення. Продавщиця впізнала мене, ми привіталися.
Для нової моєї роботи, про яку видавець докладно вчора оповів, мені знадобиться французький словник. Справа в тому, що в англійській традиції — лишати практично всі іноземні слова й фрази неперекладеними, навіть без приміток унизу або десь наприкінці книжки. В нашій традиції обов’язково треба перекладати все, а в тій книжці, яку мені збирався підсунути видавець, повно французьких вкраплень. Французької мови я не знаю, але то таке — зі словником можна подолати будь-які труднощі.
Поличка
Але книжка з непоказною назвою «Спогади» сама скочила мені в руки.
Прочитавши анотацію, яка засвідчила, що Левко Данилець на псевдо Буревісник, який після війни відсидів у таборі, але на зло всім вижив і повернувся в Україну, написав спогади про діяльність УПА на Київщині, Поліссі й Волині. Потім я погортала світлини — це моє улюблене заняття: зазирати крізь об’єктив старого фотоапарата в чужі життя.
Одна світлина примусила мене затамувати подих. Два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах. Парубки невловимо схожі між собою. Під світлиною підпис: «Іван і Семен Сокальські. 1947 рік».
Я придивилася. Один із вояків був насправді зовсім хлопчаком — років, може, чотирнадцятьох.
Семен Сокальський… Кароліна Семенівна Сокальська… Звісно, може й однофамільці, але серце м’яко стискається від певності, що це все не просто так. Вища сила грається зі мною. Ні, то не може бути людина: хто здатен був передбачити, що «Спогади» потраплять мені до рук? Але в містику я насправді не вірю. Вірю зате в «закон парності». От, наприклад, тільки-но ви у старому записникові випадково знаходите забутий телефон і думаєте, що варто подзвонити товаришеві, з яким не бачилися сто років, як на другий день несподівано зустрічаєте його в метро…
Але якщо Семену Сокальському 1947 року було чотирнадцять, а Кароліні Семенівні зараз двадцять вісім, то він, наприклад, міг пізно одружитися (скажімо, відсидів у таборі, потім повернувся, аж тоді женився) і народити доньку років так у сорок два. Що ж, і таке в житті буває, хоча й нечасто…
Цю книжку я вже не могла вернути на поличку. Прихопивши до пари ще й перший-ліпший французький словник (якість-бо все одно не могла оцінити), я розплатилася з продавщицею і вийшла надвір. Ще й досі в мене лишалося досить часу, бо ж видавець мій мав контору зовсім поруч із книгарнею.
Морозний ранок — найкращий час для прогулянок містом. Городяни вже більшою частиною роз’їхалися по своїх конторах, заводах, установах, вулиці звільнилися від шаленого потоку машин, перехожі не поспішають — зараз час саме для тих, хто ніде не квапиться. Як-от для мене.
Ворожка йшла назустріч. Колись, у студентські роки, циганки часто перепиняли мене, тож я завжди, забачивши їх навіть здалеку, намагалася відійти убік, щоб не зачепили. Але зараз, перетнувши тридцятиріччя, я вже не боялася: вони перестали помічати мене. Йшла я собі, занурена у власні думки, і коли ворожка ступила мені навперейми і владно торкнулася руки, я остовпіла.
Худенька циганка, зовсім юна, дрібненька, вдягнена в шкірянку й фіолетову спідницю, чоло та волосся сховані під квітчастою хусткою, тільки карі очі блищать.
— Дай, дай руку! — гаряче зашепотіла вона. — Всю правду скажу! Дай руку!
Вона сама вхопила мою долоню, і не встигла я оговтатися, як вона, прицокуючи язиком і несхвально хитаючи головою, почала вивчати лінії. Що там можна побачити — у тих лініях?..
— Бачу, бачу, — почала ворожка, — печаль у тебе на душі. У скруті ти опинилася, у великій скруті. Очікує тебе скоро несподіваний поворот долі…