Укус огняного змія
Шрифт:
Крім того, Ліна Федосіївна Оверченко, тридцятьох років, двічі розлучена і тричі заміжня, була колись моєю однокласницею. Погодьтеся, це неабиякий плюс. Тим паче, якщо взяти до уваги, що сама я не вмію заводити потрібні знайомства й загалом мало придатна, щоб підтримувати нормальні приятельські стосунки. У моїй дивній ситуації без такої товаришки мені було б непереливки.
Все підштовхувало мене, щоб звернутися саме до Ліни.
А що виною?
Виною був аркуш паперу, який хтось повісив мені на ручку дверей.
Коли якось увечері, в останній листопадовий день, я повернулася додому,
Замість рекламного плакату — ксерокопія з невідомої книжки. Один погляд на пишний, розцяцькований шрифт змусив мене пригадати музейні рукописні експонати — товстезні книжки у шкіряних, потемнілих від часу шабатурках.
Щоправда, ця книжка була друкована.
Та все одно я не змогла прочитати ні речення: язик заплутавсь у давно забутих словах недовченої в студентські роки латини. Жартівник, котрий лишив для мене послання, певно, ночами не спав — обдумував цю вихватку: знаючи про мою пристрасть до книжок, був певен, що я не викину аркуш. Але чи вірив насправді дотепник, що я таки докопаюся до витоків?..
Ось тут на сцену і вийшла журналістка Ліна Оверченко. Згадавши про її зв’язки з незліченною кількістю найнесподіваніших людей, тут-таки я подзвонила своїй колишній однокласниці.
— Зізнайся чесно, ти давно не встрявала в авантюри?
— Бубочко, що сталося? — запопадливо спитала Ліна.
— Хотіла тебе перевірити на знання латини.
— Е-е-е-е…
В душі я посміялася: Ліна, яка мала дві вищі освіти й незакінчену аспірантуру, абсолютно не знала мов. Поки вона вчилася, усі завдання з англійської виконувала для неї я. Якби ще й можна було на іспити замість неї ходити… Вона вічно записувалася на курси іноземних мов, передплачувала самовчителі, крала підручники в мене — марна справа! Мови — то було не для неї.
— Мені трапився небезінтересний текст, — пояснила я Ліні, — а я не можу його розшифрувати. Перекласти можу спробувати, але як мені здогадатися, з якої це книжки?
— Сонце, звідки ж ти знаєш, що це латина?
Влучне питання!
Перед очима спливли рядки з підручника латинської мови:
Ore legarpopuli; perque omnia secula, fama, Si quid habent veri vatum praesagia, vivam.Скопійована з невідомої книжки сторінка збудила давній спогад про те, як університетська наша група перекладала поезію Овідія і в результаті отримала хуліганський вірш:
…Вчепиться бабський реп’ях усесвітньої слави — Й житиму вічно, якщо не збрехало пророцтво, —а потім, сидячи по-турецькому на паркеті під вікном, по черзі ми декламували власне творіння охочим студентам і збирали пожертви у чорний жіночий капелюшок…
— Це я легко перевірю, але й ти маєш мені допомогти.
— Перекласти?! — з непідробним жахом у голосі вигукнула Ліна.
— Якщо зможеш…
— У наступному житті.
— Тоді допоможи мені розшукати знавця, який знатиме, що це за книжка.
Ліна надовго замислилась. Я не витримала:
—
— Бубочко, тільки спробуй. Завтра подзвоню.
Та мені нестерпно було чекати до завтра. Невідомий пустун навіщось запхав аркуш у двері, а дурноверха я, замість кинути папір на столі й благополучно про нього забути років на три, до наступної генеральної чистки письмового столу, вчепилась його, мов бозна-якої важливої загадки.
Підручник латини нещодавно нарешті перебрався з квартири батьків у моє двокімнатне помешкання. Давним-давно не зазирала я в нього, але, якщо не помиляюсь, у кінці він має куценький латинсько-український словничок. Я вирішила спробувати.
Перший рядок на відксереній сторінці, очевидячки, не був першим рядком ні цілої книжки, ні навіть розділу; принаймні, я б очікувала на початку оповіді великої, складного малюнку літери — тут же текст починався просто: «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem», — і переходив на другий рядок, який закінчувався крапкою: «Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus». У двох реченнях як мінімум два слова я могла легко вгадати: Borysthenis — Бористен і lactis — лактація — молоко. Можна було вирахувати plenos, якщо від нього походить англійське plenty — багато, повно. Що вже говорити про bene!
Озброївшись словничком у кінці підручника, я почала нанизувати намистини слів у разок речення: et — і, bene — добре, maiores — великий, dixere — говорити, Borysthenis — Дніпро, amnem — річка, iam — уже, mellis — мед, plenos — повний, iam — уже, lactis — молоко, volvere — котити, fluctus — хвиля. Що виходить? «І добре великі говорили: Дніпро-ріка уже медом повна, уже молоком котить хвилі». Є сенс… Тим паче, що з ріками, які течуть молоком і медом, ми дещо обізнані…
На приблизний переклад перших двох рядків я витратила чи не годину. Продовжу наукову довідку завтра, сонно подумала я, побрівши на кухню, де на мене чекало горнятко ряжанки.
Де ж мені було здогадатися, що ні завтра, ні позавтра у мене не буде нагоди повернутися до загадкового послання?
Довший час я гадала, що саме повістка до слідчого, яку я знайшла уранці в поштовій скриньці, стала початком неймовірних моїх пригод. Що поштарка полінувалася піднятися ліфтом на третій поверх і вручити її особисто, мене не здивувало: вже давно за рекомендованими листами мені доводилося самій чалапати на пошту.
Повістка викликала мене на дванадцяту годину; я пішла, не впевнена, за що вдостоїлася такої честі.
Пару місяців тому я стала свідком дорожньо-транспортної пригоди, коли три п’яниці на іномарці не зупинились на червоне світло. Слава Богу, обійшлося без жертв. Лишень у цій справі, вочевидь, могла мене турбувати міліція, бо загалом я веду до огиди порядне життя.
Черговий на вході перевірив повістку, тоді переписав у велику конторську книгу мої паспортні дані й черкнув перепустку. У довгих коридорах лунко відбивались од стін мої наполохані кроки. На другому поверсі я розшукала потрібний кабінет.