Укус огняного змія
Шрифт:
— Незліченні скарби землі… — відлунням повторила я. — І ти натякаєш, що й моя змійка може бути охоронцем незнаного скарбу?!
— Хтозна, хтозна… — Ростислав нервово потер руки. Свічка блимнула — й одразу потому запалилося світло. Містична мла розсіялась, і мені зробилося трошки смішно й ніяково, що ми допіру серйозно розмовляли про нага — охоронців підземних скарбів. Браслет видався холодним і чужим, він наче глумився з мене: вгадай, вгадай мою таємницю!..
Чому я вирішила, що Кароліна Сокальська сама залишила браслет у гробівці в надії на те, що його коли-небудь знайдуть? Чому я така певна цього? Просто тому, що нагромадження незрозумілих, нелогічних подій зрештою мусить мати якусь внутрішню логіку, що її я просто ще не маю змоги побачити? «Красти
Від запаху загаслої свічки, від безнастанного кружляння безладних думок у мене паморочилось у голові. Ще мить тому чіткі риси тонко вирізаного Ростиславового обличчя почали розпливатися, й мені довелося потрусити головою, щоб сфокусувати зір. Нага, охоронці підземних скарбів, покажіть мені дорогу до потайного скарбу!
— Власне, — мовив Ростислав швидко, — мені вже час додому. Завтра на роботу. Понеділок, ти не забула?.. А, так-так, — він махнув рукою, — що я кажу, ти ж у нас баглаї б’єш. Не набридло?
— Анітрішечки.
Уявити собі зараз: грудень, ранній ранок, темінь, дзвонить будильник, підйом, метро, на роботу… Я все віддаляю і віддаляю цей момент, коли мені насправді доведеться щоранку накручувати собі будильник.
Ростислав узув черевики, потоптався на порозі.
— О, я зовсім забув! — лапнув він себе за кишеню. — Я ж привіз тобі подаруночок. Кумедний.
Він подав мені рудого оксамитового пса породи сетер — точнісінько як живого, тільки втричі меншого. Ні, пес був не просто кумедний, він був гарнюня. Довгошерстий, м’який, із шоколадними очима. Чудесний хвостик, просто як справжній. Якби мені було років п’ять, я б закохалась у цього пса з першого погляду — і навіки. Та і в моїй черствій душі щось ворухнулося від одного погляду на розгубленого собацюру, який здивувався, як це він потрапив у чужинську квартиру, де пахне розтопленим воском.
— Дякую, він миленький.
— «Vissi d’arte, vissi d’amore…»— проспівав Ростислав високим повним голосом, не відомо кого імітуючи, відсалютував мені, приклавши два пальці до чола, й зник за дверима. Замок клацнув і замкнувся. Ліфт загудів і провалився у шахту. Запала сторожка тиша, та вже за мить у ній можна було розрізнити далекі звуки: телевізор грає десь нагорі, за стіною мама сварить дитину, внизу увімкнули музику…
Скинувши капці, я залізла з ногами на диван, примостивши пса поруч. На синьому тлі дивану пес мав чудовий, благородний вигляд. Такого собаку не соромно показати друзям і вивести на прогулянку у двір. Такому собаці довгошерсті панянки-кокетухи не даватимуть проходу. А в разі чого з ним можна і побесідувати, порадитися у важливих справах.
— Тобі тут подобається? — спитала я його. — Лишаєшся жити?
Пес світив пластмасовими очима.
— Не хочеш відповідати? Не хочеш?
Заваливши пса набік, сама я впала на нього головою. Який він м’якенький, який гарненький, який шовковистий! Я потерлася обличчям об м’яку іграшку. У животі собаки квакнув механізм:
— Я-люб-лю-те-бе. Ги-ги-ги-ги-ги.
Розділ тринадцятий
ТАЄМНЕ ЗІБРАННЯ
Що більше я читала про змію, котра кусає себе за хвіст, то більше у мені зростала певність: Ростислав міг бути правий. У міфологічних словниках uroboros здебільшого подавався, як символ невпинної регенерації природи, тобто позитивний в усіх розуміннях, та щойно мова заходила про християнську традицію, як зміст символу чи не кардинально змінювався. В одній книжці, яка випадком потрапила мені до рук, навіть було написано, що uroboros напряму пов’язаний із дияволом. Звісно, пара «змій — диявол» для мене не стала несподіванкою. Що здивувало мене, то це наскільки актуальним і в наш час лишається питання таємних братств.
Свого часу містичні забавки однолітків обминули мене. Імена Каліостро і графа Сен-Жермена викликали хіба розпливчастий спогад. Ім’я Ніколя
Змій-uroboros вискочив до мене з алхімічних реторт. Мінливий і невмирущий, головна мета якого — перетворення. Змій, котрий невтомно пожирає себе, аби знову відродитися. Зелений дракон, що стереже скарб філософів. Ртуть алхіміків, яку ті так прагли перетворити на золото. Вічний двигун і облуда вічного життя.
І тоді я влізла в одну авантюру. Ніхто не знав про це. Списавшись через інтернет із якимсь самозваним братчиком, я напросилася на таємне зібрання. Вдягнулася відповідно: довжезна темно-синя сукня без рукавів, а на плечах — яскрава хустка, котру я кілька років тому придбала в Туреччині за дикі гроші, спокусившись шалом срібла, золота і яскравих барв. Гладенько зачесане назад волосся і темний, аж чорний макіяж доповнювали мій потойбічний образ, який мені видавався найкращим для такої нагоди.
Кафе, що в ньому відбувалося зібрання, розчарувало мене. Невеликий підвал, за шинквасом — меткий молодик, який обслуговує одночасно трьох клієнтів, ще й притримуючи плечем мобільний телефон, кілька круглих столиків із зеленими мармуровими стільницями, важкі чавунні крісла з високими спинками, а на стінах — старі світлини Києва. За столиками сиділи молоді люди, спілкувалися тихо, горілки не пили, не курили. Коли я з’явилась у дверях, ніхто навіть голови не повернув. Я перетнула крихітну залу й примостилася за столиком, де було вільне місце. Замовила соку. За моїм столом тулилися хлопець і дівчина, які тільки коротко мені кивнули. По сусідству зайняті були всі чотири крісла, спиною до мене сиділа жінка в сірій шовковій хустці з вишитими золотими трикутниками.
Двері розчинились, і до кафе спустилася пара. Вони кинули оком по приміщенню, побачили два вільних місця і хотіли присісти, але хлопець за тим столиком щось грубо буркнув їм. Здалеку я не розчула слів, але пара підхопилася з таким обуренням, що коли за ними хряснули двері, луна прокотилася по кафе. Ніхто з присутніх і голови не підвів на цей інцидент.
Отже, мене вони визнали за свою…
Чекали ми щось із півгодини.
Не знаю, хто віддав команду, але бармен швидко вийшов з-за шинквасу, замкнув двері до кафе й повісив табличку «Зачинено». Одночасно з ним підвелися з місць усі присутні й стали колом під стінами зали. Руда дівчина, вдягнена в чорні джинси і чорну ж куртку, пробурмотіла коротку фразу, яка, либонь, була ритуальною, адже після неї всі присутні хором видихнули «Amen» — і рушили помалу по колу. Тричі обійшовши залу, вони знову розсілися за столиками. Тоді руда дівчина пройшла до шинквасу й увімкнула магнітофон. Я чекала загробної музики, а натомість почула палку промову невідомого оратора.
Мало запам’ятала я з тої промови. Пригадую тільки, що промовець говорив про свободу вибору, про відкидання догм і суспільних умовностей, про першість матерії над духом. Братчики слухали з зосередженими обличчями і час від часу кивали, потверджуючи правоту оратора.
«…Згадайте, коли востаннє ви доходили чогось самотужки, а не взяли свої судження готовими з книжок, газет або журналів. Цим ви заздалегідь передбачили несвободу власного мислення, позбавили себе можливості скласти власну думку. Для багатьох так зручніше — дізнатися чужу думку, при цьому ще й спромогтися не вийти за рамки традиційних стереотипів мислення. Оцей шаблон: так — ні, так — ні… Я ж не хочу дати вам однозначну відповідь, яка співпадатиме з програмою, закладеною кимсь у вашу свідомість. Я хочу бачити у вас людину, котра зуміє правильно поставити питання, і тоді я вам не буду потрібен: ви самі дасте відповідь. Людина зі своїми питаннями для мене цікавіша, ніж людина з чужими відповідями…»