Укус огняного змія
Шрифт:
Що довше я сиділа на зібранні, то дивніше себе почувала. З одного боку, збіговисько не схоже на моторошні таємничі зібрання, як ми їх собі являємо. Зрештою, навіть головній ознаці зібрання — ритуалу — приділено було вкрай мало уваги. Що це за куций ритуал — три кола довкруж столиків?..
З іншого боку, непевне відчуття зростало в моєму серці. Голос оратора заколисував, підкоряючи волю. Щось у душі ще борсалося, та липкий страх огортав її, затоплюючи, ніби мед, і я почала задихатися. Мені вже треба було робити зусилля, щоб зосередити погляд на присутніх, які розпливалися, двоїлися, троїлися… Крізь туман я помітила, що й вони підпали під чари магнітофонного
«…Ваше тіло і розум зазнають великих перетворень. Використовуйте цей час, щоб вивчити все, що тільки можете, — про себе і про світ довкола вас. Досліджуйте ваші уміння, таланти та винахідливість. Вчіться грати музику, малювати або створювати штучний інтелект. Використовуйте свій розум і серце, аби визначити, що правильне, що істинне, що зробить вас сильнішими. Ви не самотні. Ви — особливі. Ви — найкращі, і це допоможе вам відчути шлях. Ви бачите те, чого не бачать інші, ви знаєте все, що приховане в серцях людей. Ті, хто каже, що володіє особливою силою і може вказати вам шлях, напевне, роблять це з корисливих мотивів…»
І коли слабкість і апатія поглинули мене цілком, яскрава хустка сповзла з моїх плечей, руки судомно вхопилися за край столу, і срібний браслет-змійка гримнув об мармурову стільницю.
Цей звук розбудив зібрання. Всі очі вп’ялись у мене. Руда дівчина підскочила до столу й ухопила мене за руку. Долоня в неї була такою зимною, що обпалила шкіру могильним холодом. Вона піднесла мою руку з браслетом близько-близько до очей, довго вдивлялася, наче собі не вірила, тоді схопила браслет, мов хотіла його зірвати. Я смикнула руку до себе.
Випустивши від несподіванки мою долоню, дівчина втратила рівновагу й була б гримнулася на сусідній столик, якби бармен не підтримав її.
— Вона… вона… — задихалася руда дівчина.
Голодні очі присутніх пожирали мене.
— Вона, вона! — зривався шепіт то тут, то там. Я не могла збагнути, чим викликала такий ажіотаж. Зрештою, змія-uroboros — не така вже й рідкісна річ, моє маленьке дослідження цього символу довело, що їх існує безліч видів, що образ цей і досі користується неабияким попитом серед містиків, езотериків, окультистів, символістів, дияволістів… Проте було-таки щось надзвичайне саме в моєму браслеті, якщо він збурив таке хвилювання в лавах новоявлених таємних братчиків. Я заховала руку за спину й відкинулась у кріслі, мовби намагаючись протиснутись у стіну, але братчики, не зводячи з мене палючих поглядів, невпинно насувалися.
Обличчя рудої дівчини спотворила гримаса. Що боліло їй у цю мить? Вуста вигинались і тремтіли, ніздрі роздувалися; я тільки зараз помітила, що нігті на руках у неї пофарбовані чорним лаком з золотими блискітками, і вона стискувала кулаки, а довгі нігті лишали червоні заглибини в шкірі. Мені не було де заховатися, куди втекти. Я дивилася на руду дівчину, яка стояла найближче до мене, зазирала їй в обличчя, намагаючись відчитати, чим прошпетилася перед навіженими братчиками, але скляні блакитні очі її невидюще гляділи крізь мене, наче вона не могла сфокусувати зір. Очі наркоманки? Очі божевільної?
Щур, загнаний у кут. Саме так почувалася я в той момент. Двері кафе замкнені, я сама бачила, як бармен робив це перед ритуалом проходження по колу. Вікон у підвалі немає. Та якби й були, безперечно, їх би заґратували — як в усіх будинках на цій позірне тихій і безпечній вуличці… За шинквасом прохід, певно, на кухню. Що може бути там? Вікна — навряд, адже це, якщо я правильно орієнтуюся, та частина приміщення, що межує не з вулицею, а з двором. Тут має бути туалет, хіба ні? Але й туалет, боюся, — це мишоловка, з якої не видряпатися. Хіба коли замкнутися там і спробувати з мобільного викликати когось? А якщо братчики — як світяться їхні очі! — просто виламають двері і тоді, насправжки вже роздратовані, щось мені заподіють?..
Моє пальто висить позаду, на вішаку. Більше у мене при собі нічого немає, навіть сумки: як знала, що не варто брати зайвого баласту. Якщо я потягнуся до пальта, вони накинуться на мене. Змійко, змійко, яку страшну таємницю ти ховаєш? Усього й роботи — запитати цих навіжених, у чому справа, та цього я вчинити зараз просто не могла — не встигла би.
Руда дівчина ступила ще крок до мене. Я підскочила зі стільця. Одне діло бути затисненою в куток, абсолютно безпомічною, інша річ — зустріти ворога навстоячки, у бойовій готовності. Ще раз швидко оглянула крихітне приміщення, зауважила, що коридорчик ліворуч, який, мабуть, веде до туалетів, зовсім близько від мене. Це мій останній шанс.
І тут мій зір зупинився на жінці в сірому шалику з золотими трикутниками. Шалик сповз їй із голови, а з-під нього випорснула туга чорна коса, до цього скручена на потилиці. Яскравий макіяж змінив обличчя, але в ту мить, побачивши косу до п’ят і мініатюрну постать жінки-Дюймовочки, я впізнала її: Людмила! Та що тут робить вона?!
Далі я все здійснила одночасно: зірвавши з вішака пальто, зробила олживий рух, ніби хочу кинутися до дверей, а сама рвонула в бічний коридорчик ліворуч. Мені пощастило, що коридорчик відділявся від кімнати дверима, і я хряснула ними з усієї сили. Шкода, замок зачинявся зсередини, та під руку мені, мов у казці, потрапило крісло з високою спинкою, яким я підперла двері.
Праворуч по коридору — вхід до туалету. Як і передбачалося, не туалет — мишоловка: прохідна кімнатка з умивальником, за нею ще одна — з унітазом. Вікон нема і близько, тільки невеличкий круглий вентиляційний отвір, крізь який дитина не пролізе.
Божевільні братчики гупали дедалі сильніше, скоро стілець не витримає, відлетить, і тоді…
Коридор упирався в замкнені двері. Та мені сьогодні щастило: простий, радянського ще зразка замок замикається зсередини, я потягла за чорну головку — і двері відчинилися. І вже я в самому низу сходового майданчика.
Рвонула нагору.
Перший поверх. Двері ведуть у двір, але виходу нема: замкнено на ключ.
Другий поверх. Дві квартири. Подзвонити до когось і попроситися пересидіти пару годин, доки братчики заспокояться?.. Чекай, а як же люди сюди потрапляють? Бо ж якщо тут — навіки запечатаний чорний хід, то має бути парадний під’їзд…
Підкоряючись незрозумілому пориву, я смикнула на себе спершу одну стулку вікна, потім другу. Якщо братчики таки доберуться сюди, нехай думають, що я вистрибнула з другого поверху. Насправді я навіть помислити не могла, щоб — у своїй сукні до кісточок — плигнути просто на асфальт, дбайливо почищений двірником від снігу.