Улюбленець слави
Шрифт:
— Але, Честере, невелика буде втіха з того краєвиду, коли він доведе нас до розору. Та й, зрештою, це лише стара брудна Темза.
Ця його вигадка й справді здалася мені маніакальною. Вибори обійшлися нам у добру тисячу фунтів, майже половину всього нашого капіталу. Честера було обрано незначною більшістю голосів (проти нього голосували майже всі баптисти, що хотіли мати у парламенті свого кандидата), а до загальних виборів було ще далеко. Але (незважаючи на моє заперечення) Честер все одно винайняв цей будинок, і тут я мушу признатися, що мені й справді було б дуже ніяково жити в домі, якби з нього було видно самі фасади будинків і вікна по той бік вулиці, звідки цілоденно ніби стежать за тобою.
Однак
Багато хто (і я теж) був просто приголомшений тим, з якою безоглядністю Честер, потрапивши в парламент, почав тринькати гроші, так би мовити, на «розширення» своїх володінь. Дехто вважав, що в нього від успіху запаморочилась голова, і він може невдовзі підтяти все під корінь.
Насправді ж, Честерова «шалена безоглядність», себто витрати на дім, на нові комітети й пропаганду, була заздалегідь продуманою. І якщо ви скажете, що то була ризикована гра, бо загрожувала йому цілковитим крахом, то змушені будете визнати й інше: саме завдяки цьому (і, звичайно, допомогли мої гроші і мої зв'язки) він зміг зміцніти й набути ваги, і коли нарешті надійшла пора загальних виборів, партія вже не могла не брати його до уваги,— отже, це була, як то кажуть, «гра на виграш»,— справа виявилася вартою заходу.
І коли, до речі, подивитись на інших людей, на тих, хто зумів досягти успіху в житті, переконуєшся, що всі вони свого часу теж вели «ризиковану гру», і їх теж можна було цілком справедливо звинуватити в тому, що вони надто високо занеслись і пішли ва-банк.
41
Уперше я побачила Бутема (що став злим генієм Честера), коли він іще був прикажчиком у Гулдовій крамничці на Фор-стріт. Тоді це був незграбний довготелесий парубійко понад шість футів на зріст, з довжелезними руками й ногами, витягнутою шиєю й так само довгим потворним носом. Довгі носи свідчать звичайно про інтелігентність, а коли цього нема, то про дурість, і то неабияку.
Бутемове обличчя було так само видовжене,— як у барана, і по-баранячому поважне. Коли Бутем незворушно стояв, обмірковуючи щось своє (у нього була звичка поринати в глибоку задуму), то здавався досить тямущим, але варто було тільки піддати випробуванню його розумові здібності (наприклад, спитавши про ціну сардин), як він ураз кидався в паніку, і недарма, бо рідко коли міг дати правильну відповідь. Він був одним з тих молодих телепнів, котрих вам по-людському дуже шкода,— доки ви не зіткнетеся з ними безпосередньо й не побачите, якими манівцями вони доходять глуздом до найпростіших речей.
Бутем був якийсь далекий родич Гулда, і той узяв його до себе у крамницю, а потім спробував накинути його Бінгові, та Бінг не схотів про нього й чути.
Якщо ви поцікавитеся, чому раптом така особа почала відігравати в нашому домі таку важливу роль, я відповім: він з'явивсь у нас після укладення з ним ділової тимчасової угоди, а лишивсь назавжди як домашній шпик.
Я вже казала, що Честер ніколи не був таким закоханим у мене, як тоді, та ще й підвів «релігійне» підгрунтя під свою закоханість. Це не означає, що він і далі грав у благородство. Навпаки. Всі ці довгі місяці успіху й слави, коли ми переїхали до Лондона, я згадую, як найтяжчі у моєму житті. Від першого ж дня Честер почав стежити за мною і зробив усе, щоб віднадити від дому всіх моїх друзів. Він перетворився на
Я розповідала, як сварка з Гулдом мало не обійшлася нам (на чималий Честерів подив) втратою місця в парламенті від Тарбітону. Це й досі тривожило Честера, і перше, що я почула вранці, прокинувшись втомленою і розбитою після нашого «почнім усе спочатку» (здавалося, ніби з мене вийняли кістяк і замінили його холодною прокислою вівсянкою), був обурений голос Честера, що бубонів про те, як глибоко помилявся він у Теді Гулді. Мовляв, це жах, коли людина в його становищі може дозволити своїм особистим образам взяти гору над громадським обов'язком, який полягає в тому (саме так я зрозуміла, якщо тільки взагалі не втратила здатності розуміти, бо в голові мені аж гуло), щоб забезпечити Честерові місце в парламенті.
Ось чому я погодилася виконувати свої обов'язки гарної дружини політичного діяча, коли через місяць після цього (ми ще не обжили як слід лондонську оселю) Честер сказав мені, що Гулд і Дейзі, повертаючись з континенту, заїдуть до Лондона (він знав навіть день їхнього приїзду й назву готелю, де вони мають зупинитись — у нього вже тоді були свої джерела інформації, і досить певні); він попросив мене вшанувати їх візитом та спробувати знайти спільну мову з Дейзі. Це доручення було мені приємне ще й тому, що я симпатизувала Дейзі і була рада будь-якій нагоді хоча б ненадовго втекти з «нашого гніздечка», де я вже й дихати не могла від засилля пасторів-уесліанців [8] та вантажників, що тягали меблі.
8
Уесліанці - послідовники Джона Уеслі (1703—1791), що вимагав методичного дотримання релігійних служб і настанов. Тому їх іще називали методистами.
Отже, коли вони приїхали, я пішла до того готелю (скоріше просто дешевого пансіону в Пімліко, власник якого був членом товариства тверезості; Гулд зробився тепер досить заможним, але не бажав «псувати» Дейзі розкошами); на превелику силу,— бо ні від кого нічого не можна було дізнатися,— знайшла кумедну маленьку служницю і, назвавши їй своє ім'я, звеліла переказати місіс Гулд, що хочу її бачити. Відразу ж до мене збігла вниз Дейзі і, сяйнувши посмішкою, вигукнула, що я прийшла «саме впору», бо Тед подавсь до перукарні, а їй самій «аж страх як нудно». Ми з Дейзі і справді відразу ж відчули себе так, ніби й не розлучались, і ця зустріч поклала згодом початок «змови жінок», як це хтось назвав. Але Дейзі анітрохи не була підступною, і звинувачувати її, ніби вона задумувала щось лихе проти свого хазяїна — це ще несправедливіше, ніж казати, нібито я «занапастила» Честера. Таки справді: коли тепер я чую розмови, начебто така-то чи така зіпсувала своєму чоловікові життя, щоразу думаю: а як склалося б життя цієї самої жінки, якби вона вийшла заміж за когось іншого?
А от бідолашну Дейзі заміжжя якраз і «зіпсувало». Де й поділись її колишня сором'язливість, її скромні манери. Вона безугаву сміялась і теревенила. Ледве одягла капелюшка, щоб піти зі мною по крамницях, і не встигли ми проїхати в кебі й з півсотні ярдів, як вона вже розповідала мені такі інтимні речі, які й слухати було ніяково. Адже Дейзі від самого початку (Честер і Гулд були переконані, що то я її «підбурюю», та вони глибоко помилялися) не відчувала до Гулда особливої шаноби. Натурою вона була простачка, а, на мою думку, такі люди взагалі нікого особливо не шанують. Їм для цього бракує розвиненої фантазії. Одне слово, Дейзі Гулд трималася погляду, характерного для багатьох селючок,— що чоловіки — народ украй комічний, і тільки й розповідала, який Гулд у неї кумедний. Та водночас вона дуже його боялась і запевняла, що від його темпераменту «у неї кров холоне в жилах».