Улюбленець слави
Шрифт:
Мені було кривдно чути від неї таке, та й ніколи я не цікавилась капелюшками і відповіла, що вона вочевидь вирішила пробачити Честерові, який поставився до неї так негідно.
Тітонька без упину бубоніла собі під ніс: «Забив мені баки!», гнів її все наростав, нібито цим я дуже образила її, і тут вона вже остаточно не втерпіла:
— Що значить пробачити? — вибухнула вона.— За кого ти нас маєш,— за провінційних бовдурів, отаких, як ти?.. І взагалі, що ти тут робиш?
— Я мала намір залишитись у вас.
— Залишитись у мене? Ти що — зовсім здуріла? Заради всього святого, візьми себе в руки, доки чоловік твій остаточно не втратив
Я мало не зомліла.
— А як же тоді ставитися до всіх ваших попереджень?— насилу вичавила я з себе.
Але вона в'їдливо відповіла: якщо я не здатна впоратися з чоловіком, що бігає за мною, висолопивши язика, то й четвертувати мене мало.
Одне слово, тітонька дала собі волю і наговорила такого (мабуть, вона не могла змиритися з тим, що в мене на очах її пошито в дурні), що я була рада піти й поспішила додому, аби встигнути переодягтись до вечері.
Того вечора Честер був такий жвавий, дотепний і милий (на людях він поводився зі мною аж надто церемонно), що перевершив самого себе: його просто роздимав переможний тріумф. Він раз у раз кидав на мене через стіл вдоволені погляди, і в них з'являвся той самий блиск (обід був на чотири особи, й Честер сидів досить близько, тож я могла бачити вираз його очей), який я помічала в них після мітингу, коли Честерові щастило взяти на глум котрогось бідаху, що посмів чіплятися до нього з якимось там запитанням.
Все — і те, як він тримався того вечора, і навіть те, з яким поважним виглядом походжав перед сном по кімнаті в самій сорочці (в нього була непогана статура, якби не ноги — незграбні, надто мускулясті й надто волосаті),— свідчило про явний тріумф. І хоч він удавав, ніби радіє візитові багатих Відлерів («Відлерова підтримка варта місця у кабінеті міністрів!»), і вітав мене з успіхом («Я ніколи не бачив тебе такою чарівною!»), насправді його розпирало від насолоди зовсім з іншої причини. Він святкував перемогу не лише над тітонькою, а й наді мною. Навіть даруючи ці компліменти, він дивився на мене з таким переможним виглядом, ніби хотів сказати: «Тепер ти, голубонько, у мене в руках... Цікаво, якої ти заспіваєш далі?»
І ось що дивно: я вперше злякалася. Не того, що він може мені заподіяти, а того невідомого, що було у нього в запасі (він справді знав життя і людей; мені не виходила з голови його перемога над войовничою тітонькою Леттер) і про що я не мала жодного уявлення.
І що галантніше він поводивсь (мені, як і раніше, у його милій мові вчувалася зловтіха), що більше виявляв «увагу», то дужча огида проймала мене; огида, що перейшла у своєрідну спустошеність. І коли (я спочатку не пойняла тому віри!) він насміливсь прагнути зі мною близькості (звісно, він переконував мене, що весь вечір милувався мною і вмирав од кохання, але мені знову ж таки здавалося, що він глузує з мене), я відчула себе такою розбитою фізично й морально, що не знайшла в собі сили відмовити йому. Я сказала собі (як це бувало в дитинстві, але тоді йшлося про Джіма): «Ет, будь що буде... Хай робить зі мною все, що хоче». І вчинила як слухняна, але неуважна рабиня. Проте він (на відміну від скаженого Джіма), здавалося, був цілком з того задоволений. Він тримавсь, як володар, якому хочеться бути брутальним, щоб повністю відчути свою могутність.
Зі свого боку, я не відчувала до нього зненависті, це не мало сенсу, і, можливо, при його тодішньому настрої лише додало б йому втіхи,—
54
Томові минуло вже шість років. Він був трохи замалий як на свій вік, але мав таку саму, як у батька, гарну поставу і таку ж, як у нього, ніжну шкіру та м'яке волосся. Всі його рухи, як Джімові, були чіткі й певні, він ніколи нічого не перекидав. Якщо я скажу: Том і в дитинстві був чарівною дитиною,— ви подумаєте, нібито я, як і кожна матір, необ'єктивна; проте всі, хто його тоді знав, твердять, що він був на диво привабливий і обдарований; уся його кар'єра зайвий раз це підтверджує.
І справді, ним одверто захоплювались. На вулиці на нас раз у раз озирались. Згодна, це не йшло йому на користь, але що вдієш? Адже не скажеш незнайомим людям: «Не милуйтеся так явно моїм хлопчиком — це може погано на нього вплинути!» Бо почути такі слова було б йому набагато більшою шкодою!
На превелике щастя, сам Том, здається, і не помічав того захоплення. Його надто поглинали власні справи, і він майже не звертав уваги на інших. Він чудово грався сам із собою — удавав вантажника на вокзалі й щосили брязкав дверима, або гордовито переступав з ноги на ногу, наче кінь у парку, а то й ставав тітонькою Леттер і починав робити витинки з газет, або читав проповідь, як містер Гулд.
Крім того, він чудово малював. Його малюнками захопився один відомий художник, дійсний член Королівської Академії мистецтв, що приїздив до Слептон-хаузу писати портрети моїх кузин. Звичайно, всі діти більш-менш охочі до малювання, адже вони так сміливо довіряють паперові свої фантастичні уявлення про життя (до того ж ми ніколи не забуваємо, що вони діти), але Том і справді мав дивовижне чуття композиції та кольору. На його малюнках було багато корів, собак та човнів (корови були часто менші за човни), а по кутках юрмилися люди, в яких можна було впізнати наших спільних знайомих принаймні по капелюхах та взутті. Іноді йому вдавалося намалювати й більш-менш нічогеньку корову чи шлюпку, наприклад, посудину майора Фрієра з брунастим вітрилом чи біломорду корову з Літл-Тор.
Честер був у величезному захваті від тих малюнків. Слід віддати йому належне, з нього був чудовий батько; і я не раз полегшено зітхала, коли всі мої побоювання щодо «специфічного» його батьківства, яке могло вилізти боком дітям, та й усім нам, виявилися даремними. Навпаки, все обернулося на краще: особливе становище (при його «благородних» принципах) примушувало Честера бути ідеальним батьком. Він забігав у дитячу кімнату не менш як двічі або й тричі на день, вигадуючи для Томових малюнків найфантастичніші сюжети, на які вмить сам імпровізував казки; Том був у нього справді закоханий, і я нерідко чула, як вони дружно сміялися.
Пам'ятаю, якось я зайшла до дитячої кімнати в Орчарді. Том, як завжди, сидів на колінах у Честера, а той малював йому слона, розповідаючи, як цей слон пішов у гості і спершу з'їв усі пироги, потім стіл, а далі й увесь дім. Том аж зайшовся від сміху, зліз з колін і почав качатися по підлозі, та й сам Честер реготав мало не до сліз. Я не могла не приєднатися до них,— хто лишиться байдужий, коли сміються діти! А Честер з величезною втіхою плів свою казку далі,— як злякався господар, завваживши неймовірний апетит свого гостя,— його фантазія далебі не знала меж.