Unknown
Шрифт:
— Мабуть, так, — відповіла Матильда.
— Справді?
— Справді, міс Гані.
— То скільки ж буде чотириста вісімдесят сім разів по два?
— Дев’ятсот сімдесят чотири, — миттю відповіла Матильда. Вона це сказала тихенько й чемно, без найменшої ознаки хизування.
Міс Гані вражено дивилася на Матильду, але коли заговорила, її голос не видавав збентеження.
— Це просто дивовижно, — похвалила вона. — Але множити на два, зрозуміло, значно легше, ніж на більші цифри. Таблиця множення складається з дванадцяти рівнів. Ти які-небудь знаєш?
—
— А які, Матильдо? До чого ти вже дійшла?
— Я... я не зовсім розумію, — завагалася Матильда. — Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Я маю на увазі те, чи вмієш ти множити, скажімо, на три?
— Так, міс Гані.
— А на чотири?
— Так, міс Гані.
— То скільки ж ти рівнів уже опанувала, Матильдо? Усі аж до дванадцятого?
— Так, міс Гані.
— Скільки буде дванадцять разів по сім?
— Вісімдесят чотири, — відповіла Матильда. Міс Гані замовкла й відхилилася на спинку стільця, на якому сиділа за простим столом перед усім класом. Розмова її приголомшила, проте вона намагалася цього не видати. Їй ще не доводилося зустрічати жодного п’ятирічного, та що там, навіть десятирічного учня, який множив би цифри з такою легкістю.
— Сподіваюся, ви все чуєте, — звернулася вона до класу. — Матильді дуже пощастило. Вона має чудових батьків, які вже навчили її таблиці множення. Матильдо, тебе навчила мама?
— Ні, міс Гані, не мама.
— Тоді в тебе, мабуть, прекрасний батько. Він, очевидно, блискучий педагог.
— Ні, міс Гані, — спокійно заперечила Матильда. — Батько мене не навчав.
— То що, ти самостійно навчилася?
— Та я й сама не знаю, — чесно зізналася Матильда. — Просто мені зовсім не важко перемножувати цифри.
Міс Гані набрала повні груди повітря й поволі його видихнула. Вона ще раз глянула на цю маленьку яснооку дівчинку, що з таким розсудливим і серйозним виглядом стояла за партою.
— Кажеш, тобі не важко перемножувати цифри, — мовила міс Гані. — А ти не могла б трохи пояснити?
— Ой, ні, — зніяковіла Матильда. — Я й сама напевно не знаю.
Міс Гані зачекала. У класі панувала тиша, всі прислухалися.
— Наприклад, — спитала міс Гані, — якби я попросила тебе помножити чотирнадцять на дев’ятнадцять... Ні, це складно...
— Двісті шістдесят шість, — прошелестіла Матильда.
Міс Гані глянула на неї. Тоді взяла олівець і швидко перемножила цифри на аркушику паперу.
— Скільки ти сказала? — перепитала, піднявши голову.
— Двісті шістдесят шість, — повторила Матильда.
Міс Гані поклала олівець на стіл, зняла окуляри й почала протирати скельця шматочком тканини. Учні сиділи тихо, дивилися на неї й чекали, що буде далі. Матильда все ще стояла біля парти.
— А скажи, Матильдо, — попросила міс Гані, й далі протираючи окуляри, — можеш точніше пояснити, що відбувається в твоїй голові, коли ти отримуєш результати множення. Ти явно
— Я... я... я просто набрала в голові чотирнадцять і помножила на дев’ятнадцять, — знизала плечима Матильда. — Я навіть не знаю, як це ще пояснити. Я завжди казала собі — якщо маленький кишеньковий калькулятор на це здатен, то я що — гірша?
— І справді, — погодилася міс Гані. — Людський мозок — це дивовижна річ.
— Мені здається, він набагато кращий за якусь там грудку металу, — додала Матильда. — Тобто за калькулятор.
— Щира твоя правда, — підтримала її міс Гані. — До того ж у нашій школі кишенькові калькулятори все одно заборонені.
Міс Гані мало не тремтіла від хвилювання.
Вона не сумнівалася, що зустріла дівчинку з надзвичайними математичними здібностями, і в її голові пролітали такі слова, як «геніальна дитина» і «вундеркінд». Вона знала, що подібні дива вряди-годи трапляються на світі, але тільки раз чи двічі на сто років. Зрештою, Моцартові було лише п’ять років, коли він почав писати твори для фортепіано, і бачите, що з нього вийшло.
— Це несправедливо, — обурилася Лаванда. — Чому вона так може, а ми ні?
— Не журися, Лавандо, ти скоро її наздоженеш, — збрехала крізь зуби міс Гані.
Міс Гані не могла втриматися від спокуси ще подосліджувати мозок цієї дивовижної дитини. Вона знала, що треба звернути хоч якусь увагу на решту учнів, але була така схвильована, що не могла перейти до звичного ходу уроку.
— Залишімо на якийсь час цифри, — сказала вона, вдаючи, що звертається до всього класу, — й побачимо, чи хтось уже навчився читати слова по буквах.
Угору злетіли три руки. Вони належали Лаванді, хлопчикові на ім’я Найджел та Матильді.
— Найджеле, як пишеться слово «кіт»? Найджел сказав. Міс Гані вирішила тепер запитати те, про що зазвичай і не мріяла питати в класі на першому ж уроці.
— Мені цікаво, — запитала вона, — чи хтось із вас трьох, хто знає, з яких літер складається слово «кіт», навчився вже читати цілі рядочки слів, поєднаних у речення?
— Я навчився, — відповів Найджел.
— І я, — додала Лаванда.
Міс Гані підійшла до дошки й написала білою крейдою речення: «Я вже починаю вчитися, як читати довгі речення». Вона навмисне зробила речення складним — знала, що дуже-дуже мало п’ятирічних дітей могли б його подужати.
— Найджеле, чи ти можеш сказати, що там написано? — запитала вона.
— Мені важко, — зізнався Найджел.
— Лаванда?
— Перше слово тут «Я», — відповіла Лаванда.
— Хтось може прочитати ціле речення? — поцікавилася міс Гані, впевнена, що відповідь «так» прозвучить з уст Матильди.
— Так, — відповіла Матильда.
— Ану давай, — попросила міс Гані. Матильда без жодної запинки прочитала ре-
чення.
— Це дуже добре, — сказала міс Гані, ледве стримуючи хвилювання. — І багато ти вмієш прочитати, Матильдо?