Unknown
Шрифт:
— Чому? — здивувалися вони водночас.
— Транчбулка, — пояснила Гортензія, — має жахливу звичку вгадувати. Коли вона не знає, хто порушник, то карає навмання, і що найгірше — часто вгадує. Цього разу підозра відразу впала на мене через ту пригоду зі світлою патокою, і хоч я знала, що в неї немає жодних доказів, мої виправдання були даремні. Я постійно кричала: «Ну як я могла це зробити, пані Транчбул? Я ж і не знала, що ви зберігаєте в школі запасні спортивні штани! Я ж навіть не знаю, що то за порошок-сверблячка! Я про нього й не чула!» Але брехня мені не помогла, хоч як майстерно я все це зіграла. Транчбулка просто схопила мене за вухо й мерщій поволокла до «карцера», штурхнула мене туди
— Це як війна, — з благоговійним острахом вимовила Матильда.
— Та точно як війна, — вигукнула Гортензія. — Зі страшенними втратами. Ми — це хрестоносці, шляхетна армія, що б’ється не на життя, а на смерть мало не голіруч, а Транчбулка — цариця темряви, огидна змія, вогняна драконка, що має величезний арсенал зброї. Життя важке. Ми всі намагаємося підтримати одне одного.
— Можеш розраховувати на нас, — сказала Лаванда, виструнчившись на всю височінь своїх невеличких дев’яноста п’яти сантиметрів.
— Ні, не можу, — заперечила Гортензія. — Ви ще малеча. Хоча хто його знає. Може, й ви колись станете в пригоді для якоїсь таємної операції.
— Розкажи нам ще трохи про неї, — попросила Матильда. — Будь ласка.
— Я не повинна вас залякувати, бо ви ще й тижня тут не пробули, — завагалася Гортензія.
— Не залякаєш, — заперечила Лаванда. — Ми хоч і малі горішки, але міцні.
— Тоді слухайте, — погодилася Гортензія. — Ото вчора Транчбулка впіймала одного хлопця, Джуліуса Ротвінкла, коли він на уроці Святого Письма їв асорті, і вона його просто схопила за руку й викинула у відчинене вікно. Наш клас на другому поверсі, тож ми бачили, як Джуліус Ротвінкл пролетів понад квітником, як НЛО, а тоді гупнувся на грядку з салатом. А Транчбулка обернулася до нас і сказала: «Тепер кожен, хто їстиме в класі, вилетить крізь вікно».
— То цей Джуліус Ротвінкл, мабуть, поламав собі кістки? — запитала Лаванда.
— Та небагато, — відповіла Гортензія. — Не забувайте, що Транчбул колись виступала за Великобританію на Олімпійських іграх, метала молот, тому вона страшенно пишається своєю правою рукою.
— Як це, «метала молот»? — здивувалася Лаванда.
— Молот, — пояснила Гортензія, — це насправді таке велике ядро на кінці довжелезного дроту, і той чи та, хто його метає, розкручує це ядро з усієї сили над головою, а тоді пускає. Треба бути страшенно дужим. Транчбул метає все, що їй трапляється під руку, тим паче дітей, щоб не втрачати спортивної форми.
— Боженьку милий, — зойкнула Лаванда.
— Колись я підслухала її розмову про те, — вела далі Гортензія, — що вага великого хлопця приблизно дорівнює вазі молота на Олімпійських іграх, тож такі хлопці чудово підходять для тренувань.
Цієї миті сталося щось дивне. На шкільному майданчику, де щойно галасували й верещали веселі дітлахи, раптом запала могильна тиша.
— Атас, — прошепотіла Гортензія.
Матильда з Лавандою озирнулися й побачили велетенську постать пані Транчбул, що загрозливо крокувала повз юрбу учнів. Діти сахалися, щоб пропустити директорку, а її хода заасфальтованим майданчиком викликала в уяві образ Мойсея, перед яким розступаються води Червоного моря. Вона була у підперезаному поясом балахоні та зелених бриджах. М’язи на литках випиналися під панчохами, наче ґрейпфрути.
— Аманда Тріп! — гаркнула вона. — Ти-ти, Амандо Тріп, іди сюди!
— Ой, що зараз буде! — прошепотіла Гортензія.
— А що? — теж пошепки запитала Лаванда.
— Та ідіотка Аманда, —
— Чому дурість? — здивувалася Матильда.
— Чого-чого, а кісок Транчбулка терпіти не може, — відповіла Гортензія.
Матильда з Лавандою бачили, як монстр у зелених бриджах насувався на дівчинку років десяти, на плечах якої лежали дві заплетені золотисті кісочки з синіми атласними бантами, і все це було дуже гарно. Дівчинка з кісочками, Аманда Тріп, стояла непорушно й спостерігала за наближенням велетки, а на обличчі її застиг вираз людини, що cтоїть на малесенькому полі, по якому до неї щодуху мчить розлючений бугай. Дівчинка заклякла з виряченими очима й тремтіла, знаючи, що для неї настає смертний час.
Пані Транчбул уже наблизилась до жертви й нависла над нею.
— Щоб завтра, як прийдеш до школи, цих бридких кісок не було! — гаркнула вона. — Відріж і викинь у смітник, зрозуміла?
Заціпеніла від жаху Аманда зацокотіла зубами:
— Моїй м-м-мамусі вони подобаються. Вона їх мені з-з-заплітає щоранку.
— Твоя мамуся дурепа! — заревіла пані Транчбул. Вона наставила на голову дитини свого завбільшки як палиця ковбаси пальця й крикнула:
— Ти схожа на щура, в якого з голови стирчить хвіст!
— М-м-мама каже, що я симпатична, пані Т-т-транчбул, — затинаючись, пробурмотіла Аманда, тремтячи, мов желе бланманже.
— Мені глибоко начхати, що каже твоя мама! — зарепетувала Транчбул, а тоді кинулася на Аманду, схопила правою долонею її за коси й підняла над землею. Почала розкручувати над головою, все швидше й швидше, Аманда верещала, наче її ріжуть, а Транчбул горлала:
— Я тобі покажу кіски, мале щуреня!
— Згадала про Олімпіаду, — пробурмотіла Гортензія. — Вона зараз набирає швидкості, як звикла це робити з молотом. Можу закластися, що вона її метне.
Аж ось Транчбул відхилилася трохи назад під вагою розкрученої дівчинки, а тоді й сама почала обертатися на кінчиках пальців, тож невдовзі Аманда Тріп крутилася так стрімко, що перетворилася на невиразну смугу. Зненацька Транчбул потужно рикнула й випустила з рук коси, а Аманда полетіла, мов ракета, понад дротяним парканом шкільного майданчика високо в небо.
— Оце метнула! — крикнув хтось на майданчику, а Матильда, немов загіпнотизована цим божевільним видовищем, дивилася, як Аманда Тріп, описавши в повітрі довгу й елегантну параболу, приземлилася ген аж на футбольному полі. Вона впала на траву, тричі підстрибнула й нарешті завмерла. Тоді, як не дивно, сіла. Була трохи приголомшена, і це не дивно, але минула одна-дві хвилини, й ось вона вже знову звелася на ноги й подріботіла назад до школи.
Транчбул стояла, струшуючи з долонь порох.
— Непогано, — сказала вона, — якщо врахувати, що я тренуюся лише вряди-годи. Зовсім непогано.
І почвалала геть.
— Хвора на голову, — сказала Гортензія.
— Чому ж не скаржаться батьки? — здивувалася Матильда.
— А твої поскаржаться? — відповіла запитанням Гортензія. — Я знаю, що мої ні. Вона ставиться до батьків так само, як і до дітей — теж залякала їх до смерті. Ну, ще побачимось.
І теж пішла.