Урізька готика

Пагутяк Галина

Прокинувся фотограф з відчуттям, що стіни його тимчасового пристановиська зроблені з дикти [211] або картону. А за стіною чувся плач. Боліла голова, очі пекли, а кожен рух завдавав муки. Напевно, вчадів. Наступної миті його охопила безмежна туга, яка прокралася слідом минулої ночі, але він дозволив собою заволодіти. «Нині мене тут не буде», - вирішив він. Провідував колись опікуна в лічниці для душевнохворих, бачив таких пацієнтів і у фронтових шпиталях, проте його знання були недостатні, щоб чинити опір атаці, спрямованій на нього вчора біля школи. Але й винне у тому було й оточення! Голі дерева відкривали краєвид з цвинтарем

і чорними бойківськими хатами, над якими літали ворони. Наче з природи зняли шкіру й виставили обдерту напоказ: дивіться, хіба можна вижити в такому світі, не стративши розуму? Час перед війною, що має вигубити ціле покоління, виглядає,зазвичай, нікчемним, щоби потім ні вбивця, ні жертва, не мали підстави шкодувати за життям. Мабуть, у вигаданому світі жити добре, коли уявляєш себе дитиною, квіткою, звірятком. Людей, що занурені у той вигаданий світ, не можна замикати разом з маніяками й одержимими. Це — різні істоти. Одні потребують жити власним життям, інші прагнуть увесь світ заповнити собою. Коли їм не дають так жити, вони хворіють умислово. І те божевілля може бути заразним.

211

фанери

Хто би міг подумати, що в бідному затурканому селі терплять на щось подібне, пояснюючи, правда, душевну хворобу впливом злих духів. Пан Юліан був тут спостерігачем, чужинцем, але знав, що, як тільки дасть собі послаблення, неминуче втягнеться в якусь неприємну історію. Нехай би Влодко повернувся, він вибереться звідси. Як і кожен мандрівець, фотограф потрапляв у різні пригоди. Не завше чинив розважливо.

Хлипання за стіною йому не сподобалось і, привівши себе в людський вигляд, Юліан пішов узнати, в чому річ: може, треба боронити те дівча, що його він сватав за графа чи барона. Поки він думав по дорозі, як це зробити делікатніше, двері розчинились і визирнула господиня, пані Ривка:

— Ой, яке нещастя, пане Юліане, яке нещастя! Нехай боронить Бог і вас, і вашу родину від такого нещастя!

— Заспокойтеся, пані Ривко, — узяв Юліан жінку за руку. — З ким нещастя? Сподіваюсь…

Ривка залилася слізьми:

— Бідна моя дитина, бідна моя Регінка!

З покою почувся розпачливий крик:

— Мамусю!

— Та скажіть, врешті, що сталося! — не витримав Юліан, подумавши, що в такому тихому куточку Імперії великого нещастя не мало би бути.

— Наш учитель, Господи…Моя Регінка…знайшла його. Неживого!

Фотограф порадив дати дитині чаю з рум’янку і вкласти до ліжка, а сам вийшов надвір. Утім, найцікавіше він уже пропустив. Мала Регінка, йдучи рано до школи, першою побачила вчителя. Той лежав у фосі з розпореним горлом, трохи віддалік того місця, де сталася трагедія. Виглядало так, ніби бідолаха в темряві напоровся на гострий патик у плоті, коли оминав болото.

— Але ж ніч була місячна! — вголос здивувався пан Юліан.

— Звідки пан знає, яка була ніч?

Від стривоженої юрби відділився чоловік в поліцейському мундирі.

— Бо… я учора увечері виходив подихати свіжим повітрям.

— Подихати повітрям?

Юліан зітхнув і вийняв з кишені візитівку.

— Ви знали небіжчика?

— Збирався з ним зустрітись.

— Вночі?

Для Юліана з його професією подібні питання не були чимось новим.

— Ні, вдень. Я хотів сфотографувати пана вчителя з учнями, а не насаджувати на кіл!

— Не мудруйте, добродію! Звідки ви знаєте, що сталося?

— Господиня сказала. Я зупинився на кілька днів у Лейби, разом з товаришем, корабельним агентом.

— А де ваш товариш?

— У нього повне алібі, пане офіцере. Ще вчора в обід поїхав до Дрогобича. Власне, я збирався

його дочекатись і їхати туди нині.

— Прошу поки що зостатись.

«Звідки такі люди, як цей офіцер, — майнуло в голові у Юліана, — відчувають, що від них щось приховують? Або чоловік чується так, ніби він щось намагається приховати?» І щоб не дратувати поліцейську нишпорку, додав цілком мирно:

— Звичайно, залишусь. Невже у такому селі могло статись убивство?

— Хто вам сказав, що то вбивство?

— Я ж кажу, що вбивства не могло статися! Нещасний випадок…Цікаво, чи небіжчик мав добрий зір?

— При чім тут добрий зір? — здивувався офіцер.

— Бо ніч була ясна, аби зійти з дороги. Бачите, вона доволі широка.

— Я се виясню. Чекайте, а ви маєте тут фотографічний апарат?

– І ще невикористані пластини. Але положення тіла вже не зафіксуєш…

— Я його зарисував, — повідомив поліцейський. — Ви можете сфотографувати місце події, якщо не боїтесь вигляду крові.

— Мене часом запрошували до такої роботи. До того ж, я був на війні як фотограф…

Ставлення після цих слів до нього різко змінилось на краще.

— Добре, — мовив Юліан, — зараз принесу камеру. А де тіло?

— Там, — показав поліцейський на школу.

Юліан подумав, що може зробити відбитки й для себе. Ніхто йому цього не заборонить. Серед його колекції були й світлини мертвих тіл, а в голові зберігалась значно більша картотека подібних відбитків. Шкода, що він не може простежити окреме людське життя від початку до кінця. Втім, люди якісь однакові на початку життя і наприкінці. Невже він ніколи не думав, що і його життя може так безглуздо урватися?

Звісно, думав. Він перейде тоді просто до іншого світу і там робитиме те, що й тут. Вірив у се, та й годі. Бо в тих окрушках [212] земного життя і земної смерті, які він збирав відтоді, як вперше відняв кришку об’єктива, не було того іншого, невидимого для ока, світу, навіть його тіні. Ніхто з фотографів, яких він знав, не намагався зазирнути поза реальність, але часом, не хотячи, дозволяли себе поглинути містичним настроям, подібно до поетів. Правда, вважав Юліан, залежить від глибини сприйняття. Якщо сприйняття плитке [213] , то й правда така сама.

212

крихтах

213

неглибоке, мілке

Щораз більше людей сходилося до школи. Ґазди стояли найближче, жінки ховались за їхніми спинами, а діти, як горобці, готові були спурхнути з плоту. У кожного, напевно, була своя думка про те, що сталось. Юліан був схильний вважати, що навіть, якщо це вбивство, поліція спише його, як нещасний випадок, щоб не морочити собі голову, бо кому, зрештою, вигідна смерть безневинного сільського вчителя? Ніхто не допоможе слідству, а фотограф теж нічого не скаже, щоб собі не зашкодити. На тім і порішив. Приніс усе необхідне і зробив пару знімків плота, залитого кров’ю. Якщо хтось і винен, то це ґазда, котрий застругав кілля на плоті. Юліан не бажав йому зла, але відчував якусь неприязнь до хлопа, що так грубо відчитав його товариша Влодка. Неприємно, коли хтось зазнає розчарування. Хоча Влодко й гендлює чужими долями, висмикуючи людей з виснаженої землі, наче ріпку, однак, у тому є щось геройське: звернути зі шляху, протоптаного кількома поколіннями, й віддати себе на поталу небезпеці та ризику. Очі людей, котрі слухали в неділю під церквою корабельного агента, світились дитячою цікавістю.