Урізька готика

Пагутяк Галина

Отець Антоній встав з ліжка. Настав час молитви. Мав під рукою книжечку, де вписував живих і померших, за кого молився рано і ввечері. Зараз молився за душу вчителя. Досі не знав, що з тілом. Треба послати когось до війта. За дверима було тихо. Сіни обдали холодом. Протрухлі дошки хиталися під ногами. Не хотілося лишати попівство у такому занедбанні, але новий священик і так буде все переробляти на свій лад. Новий… Єгомость трохи противився сій гадці. Ще літ 5-10 має в запасі, якщо, звісно, Бог позволить.

На припічку стояло горня з теплим молоком. Наймити поїхали до млина, тож він мав свободу. Пішов до саду. Було дуже зимно, але вже не так вогко, як учора. Тепер буде падати сніг, а не дощ. Йому

навіть запахло снігом, мабуть, вітер доніс із гір запах. Так пахне свіжа біла постіль. Тоді вернувся до хати, витяг заповітну книжку. Багато священиків робили записи, але не такі, як дідо єгомостя, котрий, розказував тато, був незвичайним чоловіком. І пояснював, чому. Будучи зовсім молодим священиком, той стрівся з одним бідним шляхтичем, Адамом Чарноцьким [296] котрий сходив пів світа, списуючи пісні та бувальщини. Чимось він так вразив діда, що той ледве не подався з ним у мандри, але бабуня не пустила. Підмовила парафіян, і ті пригрозили, що проженуть пана Адама із села, як злодія, котрий хоче вкрасти у них єгомостя. Тато не мав з ким піти, а сам Антоній хотів стати ченцем. Усі троє писали свої книги. Чи не є це ознакою того, що духовний стан потребує змін? Під стінами Лаврівського монастиря юродивий чернець говорив людям, що серед священиків найбільше грішників. Страшні слова! Отець Антоній не посмів їх ніколи вимовити.

296

Йдеться про одного з перших українських вчених-фольклористів, відомого як Зоріан-Доленга Ходаковський

Він почув, як хтось гримнув дверима і здогадався, що зараз буде новина, знову недобра.

…Пан Болеслав дрижачими руками натягнув убрання, проте не зміг змусити себе вийти з покою. Був як арештант, котрому виносять вирок у сусідній залі, і в такому нервовому хоровитому стані не міг добре мислити. Усе було якимось нереальним: вітер гнав сиві хмари в небесах, за дверима чулися чужі голоси, схлипування. Можна подумати, що хтось любив дворецького й ключницю. Плакали від страху. На якусь хвилю розум Болеслава прояснів, і він збагнув, що вчинив помилку, обравши це місце для життя. Місце, де люди гинуть ні за що і ні про що. Над причиною смерті обох слуг, які за короткий час стали до нього дуже прихильні, він ще не думав, бо якою вона б не була, смерть робила його перебування тут неможливим. Не буде більше ночей над книгою Лукреція, не буде прогулянок садом, бо усамітнення хіба донищить його життєву руїну. А з другого боку — хай би лишалось усе як раніше. Дорогу ціну заплатив він за се пристановисько, де збирався доживати решту короткого віку, але й воно виявилось ще нетривкішим.

У двері постукали. Зайшов управитель. Його лице виглядало суворим, навіть злим, як у того, хто мусить прийняти додаткові обов’язки.

— Перепрошую, але приїхав урядник. Пан вийде до нього, чи хай він сюди зайде?

«То було б затісно в такому малому покої», - чомусь подумав Болеслав.

— Я сам вийду.

Не виглядало аж так страшно. У почекальні стояло двоє: сивий пан, схожий на лікаря, і чоловік у поліцейському мундирі. Обоє вклонились. Болеслав кивнув.

— Нехай пан не переживає, - сказав лікар, від якого не сховався хворобливий вигляд урізького дідича.

— Така процедура, — знизав плечима урядник. — Мусить пан опізнати тіла, і ми заберемо їх на скриття. І ще я задам пану декілька питань.

— Добре, — сказав Болеслав. — Я до ваших послуг.

— Шкода, що нема фотографа, — звернувся офіцер до лікаря. — Той фацет зараз у Дрогобичі. Ну, добре, берімся до діла… Як повне ім’я пана?

— Ян-Болеслав Комарницький.

— Прошу приступити

ближче. Чи знає пан сих осіб?

— Так, то мій дворецький Леонтій і моя ключниця, панна Емілія.

Болеслав бачив мертвих і на війні, і в шпиталі, але пози слуг його вразили. Леонтій сидів у кріслі, опустивши голову на груди, а панна Емілія, навпаки, її відкинула й мала отворені очі. Руки безвільно звисали, а на колінах лежало почате вишиття. Ніби хтось підняв її і посадив, коли тіло було ще м’яке.

— Чи не бачить пан чогось дивного?

— Тут усе дивно, — відказав Болеслав з помертвілим лицем.

Доктор подумав, що мерці виглядають ліпше за нового дідича.

— Може, пан управитель накаже зробити нам кави чи гербати [297] ? — запропонував урядник.

297

чаю

— Так-так, — кинувся управитель, котрий тільки й думав, аби щезнути.

— Я все зробив, — сказав доктор, — поїду, приготую все для розтину.

— Може, ще затримаєтесь на хвилю? Треба випити чогось теплого.

— Ні, дякую. Пане Болеславе, чи не могли б ви сказати, хто ваш лікар?

— Мій лікар мешкає у Відні, доктор Фридер.

— Відень — далеко. Бережіть себе, пане Болеславе. Прошу взяти мою візитівку. Я більше практикую живих пацієнтів. Піду помию руки і вже їду…

Пан Болеслав помітив, що лікар у пальті лише тоді, коли той надягнув капелюха. У передпокої було дуже зимно.

— Що то за попіл під порогом? — обернувся лікар.

— Я вже питав управителя, — відповів офіцер. — Покійний дворецький робив лапанку [298] на духи.

— Що за абсурд?!

— Не такий вже абсурд, коли йдеться про злодіїв, котрі лишають сліди в попелі.

— А якщо злодії влазять через вікно?

Офіцер комічно розвів руками.

— А ви, пане Болеславе, про це знали?

— Ніколи не бачив тут попелу. Що за дурниці!

— Мабуть, бідний дворецький ворожив на попелі, - зіронізував доктор. — Пані графиня проводила для товариства спіритичні сеанси, і духи тут лишилися. Знову в селі казатимуть, що то опирі винні. Моя попередня думка — серцевий напад.

298

пастку

— А духи можуть спровокувати серцевий напад? — поцікавився офіцер.

— Якби переді мною серед ночі з’явився дух мого померлого пацієнта, може б і я дістав серцевий напад. До побачення, панове!

— Гумориста! — буркнув офіцер. — А то часом не портрет графині?

— Я мав справу лише з її адвокатами. Се портрет якоїсь попередньої властительки [299] , десь із ХУІІІ віку.

— Чув я, що пан хорує. Куди вас поранило, пане Болеславе? Часом не жалієтесь на втрату пам’яті?

299

власниці

Одразу було видно, куди хилить поліцянт. У Болеслава починала вже боліти голова, в потилиці. Треба було закінчувати сю розмову.

— У мене була контузія, і поранення, але я лиш терплю на сильний головний біль. Та й мені здається, се не має жодного стосунку до цієї трагедії. Я встиг полюбити Леонтія і Емілію. Тепер мушу звідси кудись поїхати.

— На жаль, до закінчення слідства я просив би пана лишатися тут. Не думаю, що се триватиме довго. Чи може пан знайти заміну слугам? Я чув, що двері на ніч у цьому домі не замикають…