Урізька готика
Шрифт:
— Пане Володиславе, ви підтверджуєте сей факт?
— Так, ми прийшли разом, бо так безпечніше.
Урядник здивовано витріщився на нього:
— Чому безпечніше?
— Бо ми чули, що пан дідич хорує…
— Що ж у тім небезпечного?
Фотограф криво посміхнувся:
— Мій товариш боявся, що пану дідичу не сподобається його присутність, як корабельного агента, на селі. Він знає, що я людина світська, до того ж був на війні, й зможу залагодити конфлікт, якщо він виникне.
Він почув, як Влодко полегшено зітхнув.
— Ясно.
— А хто це? — спитав Влодко.
— Тутешній вчитель, який помер при загадкових обставинах.
— На жаль, ми не встигли з ним познайомитись, — відповів Юліан. — Я мав намір зробити світлини школи й учнів, але потім сталася трагедія. Се я фотографував тіло на прохання пана поліційного інспектора.
Урядник проігнорував сю інформацію і запросив Юліана з Влодком до вітальні. Там було досить холодно. Ще один поліцейський чин, менший, сидів за столиком коло великої печі й писав, очевидно, протокол. На канапі коло вікна Юліан побачив молодого, страшенно худого чоловіка, в костюмі й при краватці.
— Отже, пане Комарницький, — не давши нікому оговтатись, спитав урядник, — чи зустрічались ви колись з цими панами?
— Ні, - одразу відповів той.
— Добре, занесіть до протоколу! — звернувся урядник до писаря. — А тепер, пане Володиславе, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?
— Не мав честі, - вклонився Влодко урізькому дідичу. Той глянув на нього трохи здивовано.
— Добре. Пане Юліане, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?
— Так, — голосно відказав фотограф, і це справило ефект на всіх без винятку присутніх.
— Так? — перепитав урядник.
— Я пам’ятаю всіх, кого фотографував. Десь літ 5 тому мені трапилося робити світлини нагороджених медалями за відвагу. В Турині, се в Італії. Пан, тоді поручик, — вклонився фотограф, — був серед представлених до нагороди. Ви стояли з лівого боку, крайній, чи не так? Вам передали тоді газету зі світлиною?
Згаслі очі пана Болеслава на мить ожили. Проте він не сказав нічого.
— Яка феноменальна пам’ять! — здивувався поліцейський. — Тим більше, що з тих пір пан Болеслав міг дуже змінитися. Може, ви ще десь зустрічалися?
— Не мав більше такої приємності.
— Що ж, панове, — втомлено сказав урядник, — дякую за те, що прийшли. Не смію вас більше затримувати.
Коли Юліан з Влодком вийшли, він звернувся до дідича:
— Диву даюся, який сей світ тісний… Я знаю, що й пан управитель теж був на війні. Може, ви з ним зустрічались?
— Ні, - коротко відповів той.
— Дивно, одначе, що такий вишколений і досвідчений слуга як Леонтій, не передав пану візитівки, а лишив у себе. І нічого пану не казав про тих… гостей?
— Нічого.
— Щось пан неговіркий… Я розумію, що вас засмутила ся трагедія. Думаю, вам цікаво буде знати, що смерть була ненасильницька. Серце спинилося. І не одне, а обидва і в одну мить. Ваші
— Не кажіть дурниць! — у очах Болеслава загорілись лихі іскорки.
— Хто зна, хто зна… Може, одне з них вмерло першим, а друге не витримало того видовища. Пощо пан змушував не спати слуг вночі? Все-таки старі люди?
— Я їх не змушував. Вони самі так вирішили, коли я попросив.
— За півроку пан домігся такої великої приязні у двох, досить прикрих осіб, принаймні, я особисто знав їх як прикрих. Одначе, вони не дбали про вас, як належить. У вас на маринарці бракує ґудзика. Невже так тяжко було пришити? Відколи там бракує ґудзика, пане Болеславе?
— Не пам’ятаю. Може, тиждень. А при чім тут ґудзик?
— Ні при чім. Якщо його не пришили, значить він десь загубився. І треба було міняти усі ґудзики. Добрі слуги подбали би про се. Але не мали часу, бо не спали вночі, а вдень. Як чоловік довго не спить вночі, то пам’ять слабне, і серце зношується… Отже, ви не знаєте, де ґудзик?
— Ні.
— Мушу вас порадувати — він знайшовся.
Урядник вийняв із кишені щось, загорнуте в папір.
— Се той ґудзик?
Він ткнув під ніс пану Болеславу чорний ґудзик. Той аж відсахнувся:
— А якщо той, то що?
— Річ у тім, що ґудзик від панської маринарки знайшов пан інспектор з Дрогобича на місці убивства вчителя Гната Магури. Знаєте такого?
— Ні.
— Ви ж не раз виходили вночі й ходили по селі, пане Болеславе. Про се знають. Я не вірю у байки про опирів. Хто знає, може, вас на війні і вкусив якийсь опир. Я чув, що вояки звикають до крові… Перепрошую за сі слова. Я знаю, що ви на війні перенесли контузію, а від неї можуть бути провали пам’яті. Тому, якщо навіть ви і вчинили убивство, то навряд, чи свідомо. На жаль, ваші слуги померли й не можуть нічого сказати.
— Я не міг нікого вбити, — зіщулився пан Болеслав. — Хіба ґудзик — се доказ?
– Ґудзик пришпилюється ниткою, пане Комарницький. Тепер слухайте мене! Якщо ви згадаєте, цілком можливо, що вас помилують, бо закон захищає хворих нервово людей. Я міг би вас узяти під арешт. Проте даю вам ще ніч часу. Тут лишаться мої люди, аби ви почувалися в безпеці, бо коли нас хтось підслухав цієї хвилі, здійметься шум. Хлопський самосуд — то страшна, дуже страшна річ! Я міг би вас відвезти в безпечніше місце, але волію, щоб ви написали зізнання тут.
Урядник замовк.
— Який пан добрий, — скривив уста пан Болеслав. — Але тепер не війна. Я не мав причини вбивати того чоловіка.
— А ваші провали пам’яті? Усі знають, що ви ходите по ночах, як сновида.
— Я не сплю з відкритими очима.
— Се вам здається, що ви не спите, і вважаєте сон реальністю.
— Дайте мені спокій!
— До завтра дам. Знаєте, чому я пішов до поліції? Мав дар знаходити зниклі речі. А поки що прошу позичити ваше пальто. Для експертизи. І вашу маринарку.