Усмішка
Шрифт:
– А я кажу, з’явиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам - ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.
– Не встигнеш отямитись, як знову війна!
– Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.
Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в’їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися
– Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!
По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап’ястях - ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.
– Це для того, - вже востаннє пояснив Грігсбі, - щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо!
Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.
– Томе, нумо! Спритніше!
– Але, - повільно мовив Том, - вона ж гарна!
– Гаразд, я плюну за тебе!
Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.
– Вона гарна, - повторив він.
– Іди вже, поки поліція…
– Увага!
Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома - став як пень!
– а тепер усі повернулися до вершника.
– Як її звати, сер?
– тихо спитав Том.
– Картину? Здається, «Монна Ліза»… Точно «Монна Ліза».
– Слухайте оголошення, - мовив вершник.
– Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні…
Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься… Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.
Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула
– Гей, Томе, чого ж ти?
– гукнув Грігсбі.
Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.
Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев’ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить - спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.
– Томе?
– пролунав у темряві материн голос.
– Що?
– Де ти вештався?
– гримнув батько.
– Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю…
Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.
– Лягай!
– стиха шикнула йому мати. Ще стусана.
Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.
Світ спав, осяяний місяцем.
А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: «Усмішка, чарівна усмішка…»
За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним - Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.
Переклад з англійської Ярослава Веприняка