Відчай
Шрифт:
— Коли щось трапиться зі мною, тебе першого повісять… Як паршивого кінто… Рюмін — талант, бережи його… Він ненавидить Сіон, і правильно робить… Усі вороги народу — жидівня, починаючи з Троцького, я їм завжди впоперек горла стояв…
Напружившись, стримуючи нервовий дрож, Берія відповів:
— Не тільки їм, товаришу Сталін… У мене є один нелегал, може, пам'ятаєте, він розгадав переговори американців з німцями в Берні… Юстас, він же Штірліц… Коли б я вам його привіз, він би таке розповів про коріння, про союз євреїв і американців з гестапо.
— Я нікого не прийматиму, — відрубав
— Росіянин.
— Штірліц — не російське ім'я… Пройде на процесі як єврей, повісимо на Лобному місці поряд з бузувірами…
Берія вирішив розіграти цю свою останню карту, бо подивувався міцній зібраності Старця, хорошому кольору обличчя і знову набутому спокою.
«Коли він протримається ще рік, — сказав собі Берія, — всім нам кінець, хіба що Шкирятова пощадить і Суслова, часу в мене більше немає…»
Тому його агентура вселила в людей професора… Тареєва, нового керівника бригади лікарів, думку про те, що необхідно відмінити всі ліки, які досі приписували Сталіну «єврейські вбивці в білих халатах». Більше того, оскільки заарештовані лікарі насамперед побоювалися інсульту Вождя (виходили його після інфаркту і двох передінсультних криз), зараз треба зосередитись на профілактиці шлунка, активній вітамінотерапії (Сталін знав, що Гітлера тримали вітамінами), а всі судинорозширювальні препарати відмінити…
Військовий фельдшер — Сталін звав його Ніко — нові призначення схвалив, порадивши при цьому:
— А взагалі треба пити кальцекс, Коба… Не шкодить і для профілактики добре.
Оскільки курс лікування, прописаний «вбивцями» з «Джойнта», відмінили (якби він дотримувався його, невідомо ще, скільки б прожив), стан здоров'я Сталіна погіршувався з кожним днем; він забороняв собі признаватися в цьому; більше того, робочий день тепер починав не о дванадцятій, а на годину раніше й спати лягав удосвіта; багато читав, намагаючись цим притлумити темну лють, яка душила його, як тільки згадував Вовсі, Виноградова чи братів Коганів. Іноді відчував, як давить кадик і запаморочується голова; пив кальцекс.
Готував їжу сам на маленькій електроплитці.
Коли його розбив інсульт і він не відчинив дверей своїх покоїв, охорона подзвонила Берії, той велів зламати замок. Побачивши Сталіна, який лежав у дивній позі, одягнений, і дивився на нього благально, гнівно крикнув охороні:
— Ви що, не розумієте?! Товариш Сталін хоче заснути! Не заважайте йому!
…Професор Тареєв, якого викликали лише на другий день, тремтів увесь, не володів руками, плакав; застосовувати ті препарати, якими Виноградов і Вовсі врятували Сталіна сім років тому, не мав права; міністр Ігнатьєв дав усну рекомендацію слідчим провести з «лікарями-вбивцями» консиліум з приводу стану здоров'я «неназваного пацієнта».
Після смерті Сталіна перший заступник Голови Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ Берія (МДБ ліквідували зразу), «людина номер два», викликав до себе Абакумова, розмовляв віч-на-віч п'ять годин; у карцер Абакумова посадили колишнього генерала Рюміна.
Незабаром «лікарів-убивць» реабілітували: повідомлення
Хрущов, розуміючи, що такого попускати не можна, опублікував в «Правде» статтю про порушення законності в колишньому МДБ.
Берія вирішив відповісти ударом на удар: вніс пропозицію на ПБ про нормалізацію стосунків з Тіто («ця справа — фікція і дуте провокаторство, інтрига»), вихід на міжнародний ринок і налагодження політичного діалогу із Заходом («ми відстали в технології на десятиліття»), запропонував зняти з посади першого секретаря ЦК Компартії України Мельникова, замінивши його істинним українцем (припинивши таким чином насильницьку русифікацію республік, повернувшись «до норм ленінського соціалістичного інтернаціоналізму», висловленого в Заповіті). Не забув він і про емоціональний аспект боротьби за лідерство: наказав знайти в таборах та тюрмах колишніх нелегалів, підгодувати їх, підлікувати й дати про них серію матеріалів у газетах: «У МДБ були не тільки садисти, такі як Рюмін, ставленики тирана, а й справжні герої в боротьбі з нацизмом».
Ісаєва знайшли у Владимирському політичному ізоляторі: напівсліпого, беззубого, з перебитими ногами, його поклали в тюремний госпіталь.
Леопольда Треппера і Шандора Радо випускати не можна: робота в «шарашці» триває; Радо нехай там сидить, благо Батьківщини насамперед…
Тільки після цього Берія згадав про Валленберга: чи не вмер десь в одиночці або на каторзі?
На щастя, був живий.
Перед тим як запросити його до себе, Берія спитав:
— Не псих?
— Цілком нормальний, — відповів Комуров.
— Пострижіть, одягніть як слід, нагодуйте обідом з «Націоналя», а потім ведіть до мене.
Комуров похитав головою:
— Лаврентію Павловичу, ризиковано… Іноземець…
Берія, немовби й не почув цих слів, подивився на годинник:
— На сьому вечора… Післязавтра…
…Назустріч Валленбергу вийшов з-за столу, потисну руку:
— Тих, хто мучив вас протягом усіх цих років, трагічних для нашої країни, за моїм наказом заарештовано. Почали слідство. Мерзотників жде смертна кара, вони зганьбили Сталінську Конституцію…
— Пан Рюмін? — сухо поцікавився Валленберг. — Яка його доля?
— Цього чорносотенця взято першого.
Перекладач не наважився коригувати Лаврентія Павловича: слово «взято» переклав дослівно.
Валленберг не зрозумів:
— Що означає взято?
— Це означає — заарештували…
— Я можу виступити свідком на його процесі?
— Звичайно, пане Валленберг. — Берія лагідно посміхнувся. — Ми дамо вам постійну візу в Москву, ви цього заслужили роками нелюдських мук… Хочу сподіватися, що ви, незважаючи ні на що, не станете іграшкою в руках тих сил, які все ще намагаються розпалити ненависть до Радянського Союзу… Вони не хочуть зрозуміти: почався новий період нашої Історії, новий час, нам потрібні друзі… Ви ж бачили, що в камерах разом з вами мучилися невинні радянські громадяни і ніхто з них не лаяв своєї батьківщини, лаяли тих мерзотників, які прирекли їх на муки…