Відважні
Шрифт:
І все-таки ці люди не були схожі між собою. Один, видимо старший віком, років п'ятдесяти, був худорлявий, легкий і спритний в рухах і якось навіть по-юнацьки жвавий, його смагляве обличчя осявали глибоко посаджені чорні, надзвичайно живі і цікаві очі. Комір пальта був розстебнутий, шапка злегка набакир. З-під неї вибивалося, спускаючись до самих брів, пасмо прямого чорного волосся.
З машини він вискочив швидко і, чекаючи штабного офіцера, який пішов доповісти про гостей командиру дивізії, заходив туди
Його супутник повагом вилазив з машини. Спершу він висунув одну ногу, надійно ступив на неї і вже тоді, трохи подумавши, поставив на землю другу. Після цього він злегка поплескав долонями у теплих плетених рукавичках і глибше насунув на вуха шапку з акуратно зав'язаними шнурочками.
Його почервоніле на морозі обличчя з прозоро-голубими очима було надзвичайно серйозне. Він подивився спершу направо, потім наліво і сказав, солідно відкашлявшись:
— Ну, от і приїхали!
В цю мить двері бліндажа відчинилися, і на порозі з'явився сам командир дивізії полковник Ястребов, худорлявий чоловік, якому дуже пасувало його прізвище. В нього був різкий, навіть гострий профіль, горбатий ніс і майже вертикальні брови над круглими карими очима, веселими і сердитими водночас.
Солдати в дивізії називали його «наш яструбок». Вони й не здогадувались, що з цим прізвиськом він закінчив школу, військове училище і навіть академію і що так само, як вони, називає його і командуючий армією, в яку входить їхня дивізія.
Побачивши гостей, Ястребов привітно махнув рукою і крикнув дзвінким на морозі голосом:
— Прошу, товариші!
Худорлявий круто повернувся і пішов йому назустріч широким, легким кроком.
За ним перевальцем рушив його поважний супутник.
— Здрастуйте, товариші, — привітно сказав командир дивізії, міцно потискуючи гостям руки своєю маленькою сильною рукою. — Чекав вас!.. Веселіше воювати буде, знаючи, що разом з нами в місто ввійде Радянська влада. Ви, якщо не помиляюся, секретар міськкому партії Громов? Артем Данилович?
— Він самий! — відповів худорлявий чоловік. — А це Морозов Сергій Пилипович, голова міськради.
Морозов злегка вклонився, зберігаючи суворий, надзвичайно серйозний вираз обличчя, а потім запитав діловито і вимогливо, так, наче їхав у поїзді і сталася затримка в дорозі:
— Коли будемо на місці?
— Точно за розкладом, — посміхаючись, відповів Ястребов, — хоча можливі й деякі непередбачені затримки…
Громов засміявся, а Морозов здивовано глянув на нього, потім на Ястребова і злегка знизав плечима.
— От завжди так з військовими, — зітхнув він, сідаючи перед столиком, на якому лежала карта, — без застережень не можуть. А нам, товаришу полковник, ось як потрібно, щоб дивізія оволоділа містом якнайшвидше
— Чому? — запитав Ястребов і, присунувши Громову лавку, сів напроти голови міськради, але тут же спохопився: — Роздягайтеся, товариші! Вечеряти будете?.. Зрештою, що тут питати… Сергушкін! Збігай до куховара, передай, щоб сюди принесли вечерю, — наказав він своєму ординарцю. — Швиденько… на трьох… ні, на чотирьох — і начальнику штабу.
Сергушкін побіг виконувати наказ. Біля дверей він пропустив у бліндаж високого командира. В білому овечому кожушку, підперезаному широким ременем з портупеєю, з великим планшетом при боці, він здавався велетнем.
— А ось і наш начальник штабу. Підполковник Стременний. Про нього помовка, а він до хати! — сказав Ястребов. — Ну, тепер, Єгоре Геннадійовичу, нам з тобою будь-що треба місто брати. Сам розумієш: з нами йде партійне і радянське керівництво!..
— Ага, он як! Ну, тоді постараємося, — злегка усміхнувшись, сказав Стременний.
Він скинув свою кучеряву білу вушанку, зняв товстий кожушок і одразу став менший майже вдвічі. Тепер було видно, що це чоловік років двадцяти семи, двадцяти восьми, худий, але, мабуть, сильний і витривалий.
Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.
Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.
Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.
І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.
Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:
— Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.
— Хіба ви знайомі? — здивувався Громов.
— Ні, — коротко відповів Морозов.
— Ну, це як сказати! — Стременний засміявся. — У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…
В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.
— Щось не пригадую… — сказав він. — Де ж ми з вами зустрічалися?
— Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.
— Навіщо ж було галасувати? — повчально, з докором у голосі сказав Морозов. — І так усе б уладналось.
— Нічого не владналось. — Стременний зітхнув. — Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…