Відважні
Шрифт:
Коли Стременний і Громов зайшли до операційного залу, перше, що вони побачили, був великий письмовий стіл, завалений купами грошей. Поруч стояв вартовий, а довкола — за сусідніми столами — штабні писарі лічили асигнації і тут же заносили підраховані суми у відомості.
Над касою висіло ще не зірване оголошення бургомістра: «Панове платники податків! Пам'ятайте, ваш обов'язок вносити податки у встановлені міським управлінням строки. Ті, хто ухиляється, розглядатимуться німецьким командуванням
Соловйов бадьоро, злегка випнувши груди, йшов попереду Стременного. Він був дуже задоволений, що той відгукнувся на його запрошення оглянути казначейство. Що не кажи, а приємно показати начальству, як чітко організована в тебе справа і в якому бездоганному порядку обліковуються трофеї.
— Грошей купи! — високо підвівши світлі брови і оглянувши столи, сказав Морозов. — Скільки ж їх тут приблизно? — запитав він старого вусатого писаря.
Писар спритно робив свою справу — асигнації так і мелькали в його руках, — і стос туго перев'язаних шпагатом пачок ріс просто на очах.
— Та вже мільйон сімсот тисяч, — посміхнувся він, обв'язуючи шпагатом чергову пачку сотенних купюр. — А загалом не дуже багато — всього мільйонів п'ять-шість буде.
— Нічого собі — мало! — здивувався Морозов. — Та це ж цілий бюджет!
Громов обійшов навколо стола, взяв сотенний папірець в руки і пильно глянув на нього.
— Чи не здається вам підозрілим, — звернувся він до Стременного, — що тут так багато зовсім нових грошей?
— Що ти хочеш сказати, Артеме Даниловичу? — запитав Морозов і також взяв одну з новеньких асигнацій. — Думаєш, гроші фальшиві?
— Можливо.
— Думаєш, навмисне їх сюди підкинули?
— Це треба перевірити, — відповів Громов.
— Гм!.. — Морозов узяв у руки кілька асигнацій і, схиливши голову набік, наче милуючись, став їх розглядати.
— Що ж, влаштуємо експертизу, — запропонував Стременний. — Звичайно, так пускати їх в обіг не слід.
— Ніякої експертизи не треба, — сказав Морозов. — І так ясно — гроші фальшиві.
— Чому ти так впевнений, Сергію Пилиповичу? — повернувся до нього Громов.
— Та вже впевнений… Ану, поглянь ще раз, тільки уважно, і ти зразу переконаєшся.
Громов висмикнув з пачки одну асигнацію. Він крутив і так і сяк, дивився на світло, пробував папір пальцями. За його прикладом Стременний теж узяв одну сотенну, витягнув з кишені іншу й став порівнювати обидві асигнації. Так минуло кілька хвилин.
— Ні, — сказав нарешті Громов. — Нічого не бачу. Гроші як гроші!..
— Ну, а ти, Стременний, що скажеш?
— Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. — візьму без ніякого сумніву.
— Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! —
— Ну й Сергій Пилипович! — вигукнув Громов. — Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…
— Що ж нам з цими грішми робити? — заклопотано мовив Стременний.
— Спалити, звичайно, — сказав Громов, — а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…
— Вірно!.. Капітан! — Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. — Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.
— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?
— Скільки їх, до речі?
— Сто п'ятдесят шість тисяч.
— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.
— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.
— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.
Їхати в машині цього разу їм не довелося.
Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…
— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..
— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.
— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…
Громов мовчки кивнув головою.
— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.
— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.
— Що ж, подивимось, подивимось…
Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.
Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.
Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.