В космiчнiй безвiстi (на украинском языке)
Шрифт:
Невдовзi мала вiдверту розмову з Уїлфулом.
– Чого ти зрештою добиваєшся?
– спитала, дивлячись йому в вiчi.
– Приєднуйся до нас, - в голосi Уїлфула чулися удавано-щирi нотки.
– Ти ж замкнулася в операторськiй, i тiльки електронiка з'єднує тебе з "Кентавром". А колись ми розмовляли безпосередньо, не з екранiв.
– Ти забув, що всi ми вiдповiдаємо перед Головним екiпажем.
– Викинь цю думку з пам'ятi, Софi, i нехай нiщо не сковує твоїх дiй.
– Це був би злочин.
– Головний екiпаж...
– повторив Уїлфул, i губи йому скривила саркастична посмiшка.
– Ти його бачила?
– Що ж з того, що не бачила? Попереднє поколiння допомiжникiв передало нам цю естафету...
– Казка, мiф, вигадки, якi заважають нам жити. От проведемо археологiчнi дослiдження, й ти переконаєшся сама.
– Нiяких дослiджень!
– вигукнула Софi.
– Як тiльки ви спробуєте проникнути до анабiозного сектора, я одразу ввiмкну сигнал Пробудження!
– То сигнал в нiкуди i нi до кого. Хiба його злякаються роботи з лазерними рiзаками?
– Стережись, Уїлфуле! Ти занадто далеко зайшов!
– Шкода, що тебе нiщо не цiкавить, навiть археологiя.
– Я попередила.
Рiшучим жестом Софi вимкнула екран. Хай Уїлфул затямить, що рiшучостi їй не позичати.
Сподiвалась, вiн вгамується. Але...
Загримотiло, застугонiло, наче "Кентавр" застогнав од болю. З обхiдної галереї зазмiївся зеленкуватий, ядучий дим...
Старша операторка вмить оцiнила ситуацiю. Вона мусить дiяти рiшуче, iнакше - катастрофа.
VI
Задимлену атмосферу "Кентавра" пронизали гучнi акорди. Суворi, урочистi звуки виривалися з надр корабля, кружляли над його бортами й палубами, то припадаючи до них, то пiдносячись угору. Нiби птицi - провiсники бурi.
Уїлфул зупинив роботiв i розгублено поглядав на своїх товаришiв, що юрмилися бiля люкiв обхiдної галереї. А простiр повнився й повнився музикою, i здавалось, що їй не буде кiнця. "Що ж це виходить?
– стривожився Уїлфул. Лякає? Чи й справдi..." А музика пронизувала його всього, викликаючи якесь непевне передчуття, тривогу. Те саме дiялося й з його товаришами. Такi веселi, безпечнi й зухвалi до цього, зараз вони стояли знiченi, настрашенi хтозна-чим.
Музика Пробудження гримiла й гримiла. Здавалось, вона проривається крiзь непроникний купол i сповнює собою космос.
Допомiжний екiпаж слухав ту музику в зацiпенiннi, яке раптово скувало рухи, страхом наповнило очi. В головi Уїлфула кружляла одна думка: "Почекаємо... побачимо...
– Вiн аж головою труснув, але цi двоє слiв струмували по замкнутому колу: - Почекаємо... побачимо..."
I вже уявляв, як розходяться стелiтовi щити i в тунель вступають один за одним дужi красивi велетнi - Головний екiпаж...
Та минав час, а нiкого не було.
Музика вмовкла. Настала моторошна
Хлопцi з Допомiжного екiпажу нiяково перезиралися, зацiпенiння спадало з них, як пожухла шкiра, i ось деякi вже почали обмiнюватись iнформацiєю:
– Що це було?
– Це штучки нашої Софi.
– Музикальний антракт!
Обiзвався Уїлфул, обводячи всiх поглядом:
– Тепер ми знаємо, що нiкого, крiм нас, на "Кентаврi" нема.
– То все її химери!
– Байки...
– Розкопки дадуть нам вiдповiдь!
– Розкопки!
Уїлфул поклав руки на коробочку дистанцiйного керування, прикрiплену до пояса, i натиснув кнопку. Роботи, що були незграбно застигли в тунелi, наче прокинулись зi сну. Блиснули цiвки лазерiв, засичав метал, i знову зазмiївся зеленкуватий дим.
VII
Нарада Головного екiпажу розпочалася у великiй рубцi Керманича.
Блiдi обличчя, синцi пiд очима, особливо в жiнок. Пiсля камер анабiозу зореплавцi були ослабленi, кволi, вкрай знесиленi, але ситуацiя на "Кентаврi" вимагала негайного втручання.
Сидiли похмурi, невеселi. Нi жарту, нi посмiшки, настрiй пригнiчений. Ще там, в камерах анабiозу, коли пiд музику Пробудження поволi верталася свiдомiсть, з трепетною радiстю думали: сталось! досягли! А воно, бач, не пройшли й половини вiдстанi. Омрiяна планетна система ще залишалась неймовiрно далекою.
Знайомилися з Лiтописом "Кентавра" - електронна пам'ять видавала тремтливi рядки на екран, - але зосередитись було важко, думки розбiгалися, й, може, вiд того кожен вiдчував, як поболює голова.
Нарештi Керманич попросив Софi вимкнути екран i висловитись самiй. Вона ждала цього й була готова дати вiдповiдь на запитання членiв Головного екiпажу. Стала бiля посiрiлого екрана i кiлька секунд, немов загiпнотизована, дивилась на цих загадкових людей - синiв i дочок Землi. Бачила їх уперше, та ще й так близько. У фiльмах - то ж тiльки тiнi, а тут ось - живi!
– Аномалiя поведiнки Допомiжного екiпажу наростала поволi, отак, як у прямiй починається крива...
Софi розповiла, як вона пробувала вплинути на хiд подiй, виграти час, адже кожен порух сферичного календаря наближає "Кентавр" до мети. Та коли виникла загроза для Головного екiпажу...
– Ти зробила цiлком правильно, ввiмкнувши сигнал, - сказав Керманич. Але як ти змогла не приєднатися до них?
Зореплавцiв обвiяло холодом: якби Софi була заодно з Уїлфулом, їм би не сидiти зараз отут, вони б нiколи бiльше не побачили свiтла зiрок...
– Почуття обов'язку, - вiдповiла Софi, - ось що втримало мене вiд згубного кроку.
– Почуття обов'язку...
– замислено повторив Керманич. Помовчав трохи, а тодi звернувся до бiонiкiв-програмiстiв: - Чули, товаришi? Почуття обов'язку!