В країні дрімучих трав
Шрифт:
“А зараз лети!” — гукнув хазяїн.
Брат стиха проказав:
“Полю, пам’ятаєш ці вірші?
Любителі пошлості ситі,Спокійно і легко живуть,А руки Ікара розбиті,Бо прагнули в небо сягнуть”.У натовпі казали:
“Приміряється, як віє вітер!”
Несподівано
Усі завмерли, затамували подих. І враз побігли слідом. Бігли, перестрибуючи, перелазячи через огорожі. Бігли мовчки, відкинувши назад голови.
Снаряд раптом нахилився. Люди кинулися на всі боки.
Швидким рухом ніг, що були просунуті в стремена, прикріплені до віялоподібного хвоста, Думчев відновив рівновагу. Апарат вирівнявся.
“Ура-а-а!!!” — загуло навколо.
Та це тривало навряд чи більше двох-трьох хвилин.
Від подуву вітру сколихнулися хустки в жінок. Схопилися за шапки й кашкети чоловіки, що бігли за снарядом. Вітер повіяв дужче.
Брат, який біг поряд зі мною, вигукнув:
“Нещастя! Вітер заважає йому! На двобій з вітром пішов наш російський Ікар!”
Я бачила: крила снаряда-бабки дуже перехнябились. Снаряд різко нахилявся то в один, то в другий бік. Ось-ось упаде!
Брат кричав:
“Дивіться! Вітер хилить апарат ліворуч— Думчев викидає ноги праворуч! Вітер праворуч— Думчев ліворуч! І снаряд вирівнюємся!”
Та вітер ніби зрозумів хитрощі людини і налетів згори. Апарат “клюнув носом”.
І тоді Думчев почав руками опускати і підіймати крила. Апарат знову на якийсь час вирівнявся. Поряд зі мною хтось вигукнув:
“В нього сили кінчаються. За повітря не вчепишся!”
Апарат падав. Марні були помахи крил. Снаряд гнало вітром до моря.
Натовп зойкнув.
“Втопиться! Втопиться!” Заголосили жінки, хтось почав хреститися. Біля самісінької води снаряд ткнувся носом у пісок.
“Вбився! Вбився!” — кричав натовп і біг до моря.
Я випередила всіх. Мій брилик з’їхав набік і ледве тримався на стрічці. Я перша підбігла до Думчева. За мною — брат.
“Ви живі?” — гукнула я.
Думчев поворухнувся. Розстібнувши ремені, ми допомогли йому вилізти з-під снаряда, що вгруз у сипучому піску.
Підбігли люди. Підходили обережно і мовчки, неначе боялися потурбувати Думчева. Навіть дітлахи, босі, вихрясті, перебігаючи від натовпу до снаряда і від снаряда до натовпу, розмовляли поміж себе пошепки.
Брат попросив усіх розійтись.
Принесли глек води, і я намочила Думчеву лоба. Брат побіг по візника.
Думчев опритомнів. Але він не помічав нікого. Час ішов. Люди почали розходитися. Раптом він спробував підвестись.
Я допомогла йому. Він встав, обернувся і побачив свій розбитий апарат.
“Я ще полечу! Полечу!” — проказав він тихо і вперто.
Низько над нами легко
“Як оцей птах?” — я показала на чайку.
“Птах?” — перепитав він.
“Як оця чайка?” — мовила я.
Він довго мовчав, немов радився з якимись своїми думками.
“Ні! Ні! — раптом різко вигукнув він. — Краще від птаха! Як муха! Не лише літати, але й стояти в небі! Стояти в повітрі, так само впевнено, як і на землі!”
Я злякалася: чи не з’їхав він з глузду? І спитала:
“Яка муха? Що ви! Хіба муха стоїть у повітрі?”
Він нічого не відповів. Потім стиха додав:
“Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!”
“Де?”
Та він нічого не відповів.
Мені стало страшно. Брата з візником і досі не було.
Повільно, спираючись на мою руку, Думчев пішов до міста.
Біля моря залишився розбитий апарат. Уже темніло. Я допомагала йти цій дивній людині.
Поряд з Думчевим я по-іншому, по-новому тепер почула шум моря, по-новому побачила, які навскісні бувають промені в призахідного сонця.
А він ішов поруч мене, похиливши голову. На мене він ні разу не глянув. І весь час шепотів:
“Виходу немає! Виходу немає! Тільки в них! У них вчитися”.
Я чула ці слова, але нічого не розуміла і ні про що не питала. А сонце сідало в море.
ЛИСТ АНДРІЯ БУЛАЯ
Десь далеко в коридорі то стукотів, то шурхотів віничок сусідки.
Від самого початку розповіді Поліни Олександрівни я думав: “Швидше б перевірити, чи писав лікар Думчев мікрозаписки. Чи то його рука? Звірити почерк! Це головне!”
Але розповідь тривала, і поступово душа моя повнилася іншими думками й почуттями. Я відчув рвучкий подув вітру, почув гострий порив повітря, що рвонулося під крилами перших літаків. Яка ясна, сповнена дерзання була мрія тих людей, що вперше зважилися підкорити собі повітряний простір!
Дивне становище: сидіти в зуболікарському кріслі, дивитися на стару ножну бормашину та на блискучі металеві інструменти, але нічого цього не бачити, а приймати серцем теплоту й світло тієї мрії, що володіла Думчевим, коли на саморобному апараті він піднявся в повітря і полетів над галасливим ярмарком.
Але що ж означають слова Думчева після невдалого польоту: “Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!” Зрозуміти б цю фразу, розкрити б її справжній зміст!
Шурхотів, стукотів сусідчин віничок у коридорі. Поліна Олександрівна вела далі:
— Я вже казала вам, що політ Думчева спостерігав і мій брат, який вчився в Петербурзі у Політехнічному інституті. Після того польоту брат часто відвідував Думчева. Бував він у Сергія Сергійовича й кожного разу, як приїздив у Ченськ в наступні роки.