В країні дрімучих трав
Шрифт:
“Домовились!.. Ось його передаточний напис на векселі. Тепер власник векселя — банк “Братів Дутових”. Протест учинено. Платіть!”
“Дайте час… Почекайте! Я розплачуся… за місяць”.
“Відстрочок не буде!”
“Тиждень, один тиждень. І я розплачусь”.
“Не вірю!”
“День… Лише один день дайте мені!”
“Знаєте що? Банк поверне вам вексель, а ви на письмі відмовитеся від своїх проектів на користь банку. Не приховаю — за кордоном ладні пристосувати до діла один проектик. Чекаю”.
“Дайте час… Я подумаю, один день…”
“Зараз за чверть дванадцята. О дев’ятій ранку я буду
Приїжджий вийшов. Рипнули східці гайку. Добродій широко розсівся в фаетоні. Бубонці задзвеніли, і все затихло. Дощ почався знову, та рясний такий. Я поспішив додому.
Вранці в місті всі ахнули — лікар зник. Наче у воду впав. Почали шукати, допоминатися. Пастух бачив, як хтось дуже рано йшов до альтанки, що біля пасіки за містом. Взялися пасічника розпитувати. А той відповідає: “Бачив!.. На світанні пройшов чоловік… А що за чоловік — не розгледів… Погода була похмура, бджоли не вилітали, я й заснув. Знати нічого не знаю і відати не відаю”.
Почали тоді придивлятися до слідів. Після дощу їх добре видно. Але за струмком сліди кінчалися…
Дід-оповідач замовк. В купе все ще було темно. Та десь далеко почав бліднути край неба, світліші стали кущі біля річки, і вода в ній вже перестала блищати.
Я подумав, що таємниче зникнення героя — найкраще сюжетне завершення всієї історії. Але там, унизу, слухачі почали вимагати подробиць.
— А чи була записка?
Старий детально пояснював:
— Спочатку подумали, що лікар у морі втопився. Але потім знайшли записку, якусь обгорілу. А в ній таке хитромудре було написано, що різні чутки пішли. До ладу нічого зрозуміти не можна. Та й почали забувати про всю цю справу. Я теж про все б забув, якби не пасічник. Прохопився він якось мені словом, що лише про людське око, аби від нього відчепилися, сказав, буцімто спав і нічого не бачив, як той чоловік до струмка прибіг…
Довгий, протяглий гудок зустрічного поїзда заглушив слова оповідача. Із свистом та гуркотом промчав кур’єрський, замиготіли жовті відблиски на стінах купе.
Наш поїзд прогув у відповідь, рушив з місця, прогримотів по мосту і лунко застукотів по шпалах. І в небі з місця рушив місяць. Уже зблідлий, він поплив у височині слідом за поїздом. Повіяв свіжий степовий вітрець. Недочуваючи слів випадкових пасажирів, я задрімав під розмірений стукіт коліс.
— Прокиньтесь! Прокиньтеся, громадянине! — Переді мною стояв провідник вагона. — Під’їжджаємо до Ченська…
Я спустився з верхньої полиці. В купе було порожньо.
РОЗПОВІДЬ ЗАЛИШИЛАСЯ БЕЗ ЗАКІНЧЕННЯ
Кожний оповідач, кожний читець знає: буває така хвилина, коли увага слухачів несподівано загострюється, ніби вмикається чутливий контакт. Так само мовчать слухачі, в тиші звучить той самий голос оповідача, але він відчуває, що з якоїсь хвилини, з якоїсь фрази слухачі починають розумом, серцем і уявою своєю жити долею героїв, про яких ведеться розповідь. Більше того, думки і почуття слухачів випереджають оповідача. Блищать очі, міняється вираз облич… І вже почалося найголовніше: зазвучали паузи — секунди мовчання оповідача. Якої глибини, непідробної
— Нас обох захопила ваша розповідь! — вигукнула нарешті Воронцова. — Ми схвильовані долею вигаданого вами лікаря. Придумано здорово! Тільки де кінець? Взялися розказувати, треба було й кінець придумати.
— Тут зовсім не вигадка! Не фантазія! — вигукнув я. — Що? Хіба ви не бачите?.. Ця історія з лікарем… Хіба вона не пов’язана із запискою про туберкульоз, яка лежить під мікроскопом?
— Я вже давно живу в Ченську, але нічого не чув про зникнення якогось там лікаря, — похитав головою Степан Єгорович.
Він стомлено й повільно підійшов до сейфа і неквапливо почав його замикати. Воронцова старанно протирала скельця окулярів та ховала їх у футляр. А я? Я не знав, що робити. Мовчав. Бентежне відчуття провини перед зайнятими людьми почало опановувати мене. Марно забирав час… У думці я переглянув усі дні, що їх я провів у Ченську. Навіщо я приходив з букетом квітів до студента Бєлянкіна, якому треба було думати про заліки та екзамени? Навіщо я ось уже котрий раз відриваю професора Тарасевича від роботи, приношу якісь аркушики? Навіщо через мене примусили друкарку терміново друкувати замість програм і наказів якісь ребуси, прочитані під мікроскопом? Почуття провини й сорому вкрай стомило мене.
В інституті був ремонт. Ми йшли довгим темним коридором і зачіпали якісь відра, стояки. В дротяній сітці аж під стелею тьмяно світилася заляпана білилами електрична лампочка. Кроки лунали гучно і будили нічну тишу давно спорожнілого інституту. Я дивився на лампочку і думав: “Я зовсім як вона, ця лампочка, що світить не так, як треба. Але їй, запорошеній, заляпаній білилами, перешкодили світити неохайні малярі і недбайлива прибиральниця. А мені? Хто заважає мені жити як треба? Я сам. Тільки я”.
Ми вийшли з інституту і почали прощатися. Літня ніч була задушна, дихалося важко.
Професор Тарасевич, прощаючись, став розраджувати мене.
— Не біда, якщо вигадану вами історію про зниклого лікаря ніяк не можна пов’язати з записками, які ви знайшли. Не журіться! Історія сама по собі цікава. Лише кінця немає.
Воронцова весело труснула мою руку.
Я залишився біля дверей інституту. Намагався дати своїм думкам лад. По асфальту лунко стукотіли підбори Воронцової, впевнено і спокійно човгали підошви професора Тарасевича.
Потім з темряви долинув насмішкуватий голос Воронцової:
— Придумайте і розкажіть нам завтра ж уранці кінець цієї історії про зниклого лікаря з Ченська!
Кроки вщухли. Голоси затихли.
— А от кінець і придумати не можна, — почув я поруч себе чийсь тихий, старечий голос. — Лікар Сергій Сергійович Думчев як зник, так про нього в нашому місті з тих пір ні слуху ні духу…
— Хто це? Хто говорить?..