В країні дрімучих трав
Шрифт:
Хто не спостерігав життя мурашок, їх “роботу”!
Були люди, які вважали мурашок високо-організованими тваринами, наділеними майже розумом.
Але має рацію Марк Твен, коли каже про мурашку: “Дивно, як така страшенна шарлатанка примудрилася морочити стільки століть трохи не цілий світ!” І додає: “Мурашка добре працює тоді, коли за нею стежить недосвідчений натураліст, який робить неправильні висновки”.
Але чому ж вантаж все-таки прибуває за призначенням, до мурашника? Лише тому, що кожна мурашка, хоч і заважає своїй сусідці, проте тягне вантаж
Усе це я згадав, коли мурашки тягли мене кудись, і почав гарячково міркувати: як мені від них відбитися?
Ось одна з мурашок спихнула мене зі стовбура вниз, але я миттю зачепився за якийсь горбочок на стовбурі і негайно-таки витягнув ногу, за яку мене й схопила друга мурашка. Схопила, потягла вгору і тим самим не дала впасти на землю.
Так, щомиті пристосовуючись до недоладностей їхньої “взаємної допомоги”, я “допоміг” мурашкам вельми обережно, дбайливо спустити мене на землю.
Тільки тут я помітив: до кущів, на яких паслися табуни попелиць, пролягав уторований мурашиний шлях. Очевидно, він тягнувся до мурашника. На шляху метушилася сила-силенна мурашок, — вони поспішали до попелиць.
Викрадачі волокли мене добре второваним шляхом. Тут до них приєдналося ще кілька мурашок.
І ось я побачив: за деревами-травами посуваються два великі блискучі жуки. І здалося мені, що вони тягнуть на мотузках червону колоду з велетенськими золотими літерами… “Піонер ЗМ” — прочитав я і подумав: “Тяжкий сон!”
Мурашки підхопили й потягли мене по землі.
“Треба виграти час, — сказав я собі. — Або Думчев повернеться і врятує мене, або я сам щось придумаю”.
Я глянув на своїх викрадачів і не міг не розсміятись. Адже все, що відбувається зі мною, насамперед смішне.
Досить нескладне завдання стояло переді мною: заважати мурашкам, які тягнуть мене до мурашника, і допомагати тим, які тягнуть убік.
І тут почалася веремія. Я допомагав то одним мурашкам, то іншим. Так я побував і біля одного узбіччя дороги, і біля протилежного. Потім знову опинився на мурашиному шляху.
Чим більше мурашки “допомагали” одна одній тягти мене, тим легше мені було заважати їм, я то посувався вперед, то відходив назад, то сідав на чиюсь спину.
Та я розумів: вони тягнуть мене все-таки до мурашника. Тієї миті, коли я опинюсь там, почнуться найстрашніші тортури.
На мить перед моїми очима постав малюнок з однієї старої книжки з природознавства. “Африканські мурашки-кочівники, які нападають на рогату гадюку” — такий був підпис під малюнком, де тьма-тьмуща мурашок знищувала гадюку, що звивалася в корчах.
Так, мені буде не з медом!
Спина боліла, руки були подряпані.
Але що там попереду? Горб-мурашник! Хоч і дуже поволі, та все-таки мене тягнуть до нього. Я був у розпачі.
Я відчув: сили мої в цій грі потроху вичерпувалися. Горб-мурашник був уже близько.
“ЛАМЕХУЗА
Раптом я почув крик:
— Тримайтеся! Хай вас ніщо не дивує!
Це кричав Думчев. Він, очевидно, повернувся і, не заставши мене на місці, поспішив на допомогу.
— Сергію Сергійовичу, що робити?
— Бережіть сили!
— Мурашник… Туди… туди тягнуть!
— Розумію! Бачу! — кричав Думчев. — Нічого, уступіть мурашкам! Однаково мурашника вам не уникнути!
— Там загибель!
Цієї миті мурашки штовхнули мене в інший бік, і я не почув відповіді Думчева.
— Сергію Сергійовичу! Дивіться… Дивіться… Що робити?!
— Ламехуза врятує вас!
— Хто?
— Ла-ме-ху-за! — долинуло до мене.
Я не зрозумів цього слова. Але не до розпитів мені. Думчев кудись зник. Потім він з’явився знову обіч тракту. Довгою палицею він гнав поперед себе якусь руду тварину з довгастою головою і з довгими булавоподібними вусиками.
Дивний жучок! Думчев погнав жучка з узбіччя на дорогу.
. — Це ламехуза? — крикнув я.
— Ні! Це жучок-ощупник. На ламехузу чекайте!
Він штовхнув жучка до мурашок. Вони кинулися на нього.
Думчев крикнув здаля:
— Пробирайтеся ближче до нього!
— Навіщо?
— Пізніше все зрозумієте!
Жучок підставив мурашкам черевце, а сам поплескував вусиками мурашок, і вони відригували йому їжу. Відбувалося приблизно те саме, що я бачив, коли сита мурашка годувала голодну. Одна ватага мурашок за одною накидалася на жучка. Запах ефіру поширювався в повітрі.
Я послухався Думчева і пробрався до жучка. Мурашки кидались до нього, ласували ефірно-ароматичною рідиною, яку він виділяв.
Мурашки забризкали мене дрібними кислими краплинами мурашиного спирту. Це мене врятувало. Лють і завзяття мурашок помітно слабшали.
Вони ще підштовхували мене, але без колишньої старанності і завзяття.
Але що, як кислий запах мурашиного спирту вивітриться?
— Думчев! — крикнув я. — Що робити далі?
— Ламехуза врятує вас! — долинуло здалеку.
Величезна, аж до неба гора, чорна, рухлива, виросла переді мною.
— Мурашник! — прошепотів я і зрозумів: загибель неминуча!
Марно я оглядався. Думчева не було видно. Я востаннє оглянувся і подивився на сонце.
Мурашки затягли мене до свого міста.
ДАРМОЇДИ, ГОСТІ, ГОСПОДАРІ
У мурашнику на мене відразу накинулися полчища, орди його мешканців. Вони торгали, мацали мене, але не завдавали ніякого болю і відходили.
Пораду, що її дав мені Думчев, я оцінив лише в ці хвилини, тут, лежачи в мурашнику. Запах мурашиної рідини, якою я був забризканий, збив мурашок з пантелику. І їхній інстинкт було введено в оману. Цей запах заступив, приховав від мурашок присутність незнайомця в їхній оселі.