В країні дрімучих трав

Брагин Владимир Григорьевич

— От лихо було б для нас, — сказав Думчев, — якби в цьому мурашнику були живі двері!

— Живі двері?

— А хіба ви не чули про живі двері в мурашниках жарких країн? Там проломи в мурашниках не пропускають світла. Мурашки затуляють своїми кутастими клиноподібними головами всі входи. Такі живі двері, звичайно, злегка ворушаться, А є й живі комори — медяні горщики. Це теж мурашки. Велике кулясте здуте черевце такої мурашки відсвічує бурштином. Воно туго наповнене медом. Так зберігають мурашки свої запаси. Ці живі комори, звісно, не працюють, не виходять з мурашника. Запаси в них поповнюють робочі мурашки.

— Сергію Сергійовичу! Тут я порівнював

цей мурашник з будівлями термітів, яких іноді називають білими мурашками. Пригадую, колись я прочитав в одному журналі, ніби палац якогось губернатора в Індії одного чудового дня розвалився, підточений мурашками. Там-таки згадували випадок, який видався мені дуже цікавим: уночі араб загорнувся в бурнус і заснув, а коли вранці прокинувся, то побачив себе голим — терміти знищили його бурнус.

— Що там бурнус? А от будівлі цих термітів справді різноманітні і чудові. Вони дуже вміло обирають місце для будівництва. У них є підземні міста і є міста, які підносяться високо над землею — на сім-вісім метрів. При цьому кожне таке місто побудоване на свій лад: одні міста конусоподібні, інші пірамідальні. У австралійських термітів є компасні або меридіональні гнізда. В гніздах цих можна знайти поперечні і поздовжні стінки. Ці стінки розташовані так, що поздовжня вісь мурашника спрямована з півночі на південь, а поперечна — з заходу на схід. Напрямки ці так точно відповідають компасній стрілці, що мандрівники, які заблукали, глянувши на гніздо термітів, завжди можуть по них зорієнтуватись. Можливо, терміти споруджують будівлі так, щоб захистити свої міста-гнізда від надмірного нагрівання: поздовжні стінки являють собою найменшу площу для розжарювання сонцем.

Я з великим інтересом та увагою слухав розповідь Думчева про термітів.

— А ці мурашки… — почав був я.

— Не слід називати термітів мурашками. Вони навіть не рідня мурашкам. Людей вражають розміри їхніх будівель. Так, справді, будівлі термітів величезні. Терміти проходять через неповне перетворення; їхні личинки, щойно залишивши оболонку яйця, вже певною мірою схожі на дорослих комах. А наші мурашки зазнають повного перетворення. Із яйця вилуплюється личинка, але вона не має ніякої схожості з дорослою комахою: безнога, мішкоподібна тварина. Вона має ще зазнати ряд радикальних видозмін, пройти стадію цілковитого спокою — стадію лялечки — і тільки після цього стає мурашкою. Мурашкам потрібно розмістити, влаштувати в своєму “місті” й нагодувати всіх цих нащадків: яйця личинки, лялечок… Ходів, переходів, кімнат, кімнаток, галерей і поверхів у мурашнику сила-силенна.

Думчев замовк. Там, біля входів, повзали мурашки-вартові.

— Тепер час!

Я стиснув свою зброю в руці. Ми кинулися геть з мурашника.

СТРІЛЬБА КАРТЕЧЧЮ

— Не оглядайтеся! — почув я позад себе голос Думчева.

Ми вже промчали повз мурашок-вартових і опинилися на якійсь тихій стежці осторонь мурашиного тракту.

Пам’ятаю різкий шум, який приголомшив мене, коли ми вибігли з мурашника. Пам’ятаю, як я відмахувався своїм списом — уламком соснової шпильки — від вартових, як ударив одного, другого, стрибнув через каміння й опинився нарешті на спокійній і тихій стежці.

Думчев наздогнав мене:

— Швидше за мною! Погоня!

Справді, мурашки не відставали від нас, майже наздоганяли.

Попереду — піщаний косогір. Думчев став на край косогору, але раптом схопив мене

за руку і круто повернув убік:

— Далі! Далі від краю!

Обігнувши косогір, ми спинилися біля його протилежного краю. І цим обдурили мурашок.

Мурашки-переслідувачі з’явилися на тому самому краї, від якого ми звернули вбік. Вони бігли вервечкою одна за одною.

— Сергію Сергійовичу! Ось… ось мурашка… Зовсім близько!

— Картеччю! — раптом щосили крикнув Думчев. — Картеччю!

“Яка нісенітниця! — промайнуло у мене в голові. — Жарт? Дивацтво? Чи безумство?”.

— Картеччю! — майже прохрипів Думчев. — Залп! Картеччю! — командував він.

І тут сталося щось для мене незбагненне.

Град каміння бив по наших переслідувачах. Знову й знову лунало:

— Картеччю! Картеччю!

І знову й знову піщані “ядра” улучали в наших ворогів. Звідки? Як? Хто оступився і врятував нас?

Я нічого не розумів, але бачив, як мурашки-переслідувачі, обсипані піском, зривалися із схилу, котилися, падали в якусь яму. А звідти, з цієї ями, знову й знову вилітали піщинки-каміння, кожна завбільшки з голову мурашки, вилітали й били по ворогу.

Нові мурашки кидалися до косогору, але кожен переслідувач, добігши, не міг удержатись на стрімкому схилі — град піщинок збивав його з ніг, земля під ним обвалювалася. Він падав, знову дряпався вгору, але знову піщаний град збивав його з ніг, і мурашка летіла в ту саму яму, звідки хтось за командою Думчева цілив у наших переслідувачів.

Я був вражений і нічого не розумів.

Думчев хитро поглядав на мене й сміявся. Та, коли закінчився обстріл і не залиши? лося жодного живого переслідувача, він узяв мене за руку й обережно підвів до тієї піщаної кручі, з якої стріляли.

— Дивіться!

І я побачив ту саму тварину, про яку писав Думчев у своїх записках-аркушах, — мурашиного лева, що знищив “верблюда” (павука-вовка) із щоденником разом.

ТАЄМНИЦЯ ПІЩАНОГО КОСОГОРУ

Незграбна, товста, плисковата голова стирчала з піску. Щелепи, наче роги, гострі і довгі. Чудовисько ніби сховалося у піску, виставивши напоказ тільки свою на диво велику голову.

— Наш рятівник! — мовив Думчев.

— Точний і влучний обстріл!

— Так, личинка мурашиного лева. Хижа комаха. Вона проходить ряд перетворень, щоб у кінці їх з’явитись під виглядом комахи, яка мляво пурхає і зовні схожа на бабку.

Я слухав Думчева. Але й досі бачив перед собою, як мурашки котилися у лігво чудовиська.

Обличчя Думчева стало зосередженим і сумним. Він розповідав про мурашиного лева, але весь час ніби думав про щось інше. Я зрозумів: Думчев згадував свого “верблюда”.

— Мурашиний лев, — розповідав далі Думчев, — володіє і артилерійською вправністю, і інженерною майстерністю. Він спорудив цю воронку так, що збита з ніг мурашка неодмінно скотиться вниз.

Ми відійшли вбік. Я подивився на Думчева. Його великі сірі очі несподівано пожвавішали.

Він зупинив мене і вигукнув:

— Скажіть, як ви потрапили до міста Ченська?

Я збентежився. Я чекав цієї розмови, готувався до неї, але разом з тим вона лякала мене… Скільки треба розповісти! Як змінилася Росія!

Я нехотя сказав:

— Поїздом… — і згадав: Мій квиток на швидкий поїзд до Москви пропав марно.

— То ви приїхали поїздом, а потім кіньми, по вибоїстій дорозі. Стукотять по шпалах колеса… І буває так, що поїзд летить під укіс…