В країні дрімучих трав
Шрифт:
А дощ уже ллє як з відра. Я зіскочив із воза, на ноги йому поклав мішок з сіном, поправив брезент у нього на плечах.
“Спасибі, юначе! Ваші батьки добре виховали вас”.
Я кажу:
“Нема у мене батьків. Вони померли, коли я зовсім маленький був”.
“А хто ж виховував вас?”
Пояснюю:
“Ріс у дитбудинку. Потім ремісниче училище, а тепер я в технікумі. Взагалі, комсомол виховав”.
А він питає:
“Хто, хто? Як ви сказали? Не розумію…”
“Ну, — думаю, — треба швидше їхати. Він зовсім хворий”.
Зіскочив з воза. Черезсіделок підтягнув,
Тут я собі наказую: “В’язи собі, Миколко, скрути, але хворого знайди і до лікарні відвези”.
Завернув я Стрілку назад до міста, погнав просто до лікарні. Посадив на воза санітара — і назад… Оцього професора ми й шукаємо. Скрізь винишпорили. Треба в гаю пошукати… — закінчив свою розповідь Микола Сєнцов.
Туман начебто розвіявся, але дощ то вщухав, то знову лив.
Я залишив Миколу з санітаром на путівці й наказав їм чекати. А сам побіг з ліхтарем по алеї. Так, тут десь альтанка. В ній ми вдягалися. Чекали вечора…
Алея! Яка вона в темряві нескінченна!
А що, як Думчев заблукав, стомився, заснув десь або впав?
Ось і акація. Вона заслоняє вхід до альтанки. Я різко відхилив гілки, вони рясно оббризкали мене дощем. Мій ліхтар освітив напівзогнилі стовпи від столу і лавочки. Нікого…
Швидше до бази Райхарчоторгу! Мабуть, він там!
Яка тиша! Тільки стукотять краплини по дірявому даху альтанки. Та що це? Чи не причулося мені? Якесь зітхання.
Я оглянувся. Світло ліхтаря впало на стовп біля акації, і за ним, за цим стовпом, Думчев…
— Сергію Сергійовичу!
Він виглянув з-за стовпа і тієї ж миті відвернувся від мене.
Я кинувся до нього. Заклякла, холодна, крижана рука. Він увесь тремтів. Його морозило. Думчев не дивився на мене. Я гукнув Миколу Сєнцова і санітара. Вони підбігли до нас. Санітар швидко зняв ватянку і надів на Думчева, накинув на його плечі свій брезентовий плані. Думчев мовчки всьому підкорявся. Коля взяв його під руку. Ми пішли. Санітар освітлював ліхтарем шлях. Іноді світло ліхтаря падало на Думчева: обличчя стомлене, бліде, але очі суворо й уважно дивились повз нас кудись у далечінь. Усі мовчали. Так дійшли до путівця, де стояла конячина, прип’ята до придорожнього дерева.
— До лікарні? — спитав Микола Сєнцов. Я нахилився до нього і тихо сказав:
— Сергієві Сергійовичу буде краще вдома.
Віз рушив з місця. Було зовсім чорно. Дощик, тепер уже млявий і нудний, шумів у листі придорожних дерев. Усі мовчали. Віз спокійно і повільно котився дорогою до міста:
МАЙДАНЧИК КВІТІВ
Шумить полудневим гомоном Москва. Безупинно мчать машини, обминаючи майданчик біля станції метро, мчать угору, до Арбата. Гудки машин, дзвінки трамваїв висять у повітрі. Всього мить-другу, і вщухають. І, наче доганяючи, розшукуючи звуки, що вже розтали, тут-таки виникають нові гудки і дзвінки, виникають уперто і безперервно, щоб посилити цей гомін і так само розчинитися в ньому.
Шумить Москва. Машини
Тисячі й тисячі кроків! Усе злилося в один довгий різноманітний гамір.
Ось уже два дні, як я в Москві. Робота, турботи, зустрічі, справи, телефонні дзвінки, — все ніби злилося з цим шумом і гамором. І ці турботи далеко відсунули від мене все те, що було кілька днів тому.
Як давно це було! Та чи й було?
Віз у тумані… Микола Сєнцов і санітар… Темна гладінь шосе, напівзруйнована альтанка… А в ній Думчев. Сам під дощем. Потім знову шарудіння коліс воза по шосе… Ми тоді ж уночі здали Думчева під опіку Поліні Олександрівні, А вранці я дізнався, що Сергій Сергійович лише трохи застудився. Він просив тільки про одне: нікого до нього в лабораторію не пускати.
Я відразу ж попрощався з Булай. Вона записала мою московську адресу.
Потім я завітав до Тарасевича. Він ще не повернувся з обласної конференції. Я залишив у нього свою адресу і того ж вечора сів у поїзд на Москву…
Як весело, гамірно і яскраво тут, біля метро! Напівкільцем стоять продавці квітів.
Під серпневим, ще гарячим сонцем горять вогненно-червоні настурції в низеньких глиняних глечиках. До жердинок, прибитих біля столів, прив’язані готові букети квітів, обрамлені обов’язковою узорчастою папороттю. З кожного букета дивляться і пишаються своїми червонястими, малиновими і жовтогарячими тонами жоржини. Але намагаються сховатися в букеті і стати непомітними білі кульки перлин. Даремно. Їх видно, вони надають лагідності і скромної принадності букету.
Квіти серпня! Ваші барви такі яскраві, інтенсивні і розмаїті!
Та скоро осінь. Дощ…
Жовте в’янення.
І отут, цієї хвилини, на цьому майданчику, біля кошиків з квітами, я раптом згадав живий вогонь тих, інших барв.
Країна Дрімучих Трав! Я тоді ждав: от-от відчиниться брама в огорожі з надкрилля мідного жука! І переді мною вже не огорожа, а велетенська театральна завіса, палаюча, сяюча зовсім незнайомими мені барвами.
Ага! Яка ж таємниця криється в силі, яскравості, химерності та різноманітності тих барв? І чому Думчев твердить, що ці барви вічні і ніколи не потьмяніють?
А що, коли… коли тут приховане якесь відкриття? Адже можливо… Як знати!
Надто вже легко і швидко я назвав конспект Думчева “конспектом помилок”! І от образив стару людину. Даремно я умовив його писати незвичну для нього заявку. Заявка! Навіть звучання цього слова було чужим для його слуху. Я дезорієнтував його. А чим і як я допоміг Думчеву?
Ось, наприклад, він показав мені чудесні барви на спорудженій ним огорожі біля літнього будинку. І палко говорив про них, як про велике відкриття. Кому б про це розповісти? Перевірити, запитати…