В країні дрімучих трав
Шрифт:
Я не поїхав з Ченська. Оселився в селищі поряд з лікарнею і послав у Москву кілька телеграм. Одну до театру, про те, що змушений затриматися на кілька днів у Ченську. Другу — Калганову з повідомленням про хворобу Думчева.
Щодня я приходив до лікарні.
— Чи не прокинувся хворий?
— Ні, не прокинувся. Стан непевний.
Я стомився від пережитого. Жив, не вірячи в усе те, чому сам був свідком, чекаючи видужання Думчева.
Одного разу ввечері, вийшовши з лікарні після чергових відвідин хворого, я побачив, що під вікнами палати Думчева стоїть якась
В лікарні мені сказали, що невідомий старий чоловік просив допустити його до хворого, довго і настійно умовляв, щоб йому дозволили вночі чергувати біля хворого. Та головний лікар пояснив, що в лікарні досить кваліфікований медичний персонал, сторонньої допомоги не потрібно і що хворому забезпечено належний догляд.
Довідавшись про це, я відразу ж попрямував до невідомого і гаряче потиснув йому руку. Це був старий актор, автор уже відомих мені записок.
За три дні Думчев прокинувся. Він побачив біля себе Поліну Олександрівну, старого актора, Явдоху Василівну, яка тримала в білому вузлику якісь гостинці.
Ми всі мовчали, не знаючи, з чого почати розмову. Ми так і промовчали б відведений для відвідувачів час, та раптом Думчев почав уважно вдивлятися в обличчя Булай.
— Ви хочете мені щось сказати, Сергію Сергійовичу?
— Я пригадую… — сказав Думчев, ясно й чітко вимовляючи слова. — Зараз ви, Поліно
Олександрівно, схилили голову наді мною зовсім так, як багато років тому. Море, літаючий снаряд, що впав, і я на піску… Я підвіз голову і — побачив вас.
— Я тоді була молода…
— Я зараз вас бачу такою, якою ви були тоді.
Сльози набігли на очі Поліни Олександрівни. Вона непомітно витерла їх рукою.
Уважно, зосереджено вдивлявся Думчев у риси її обличчя. А сльози знову й знову набігали на очі старої жінки. Думчев ласкаво дивився на неї. Вони мовчали.
Пізньої осені крізь дощ і сльоту часом несподівано й яскраво прогляне сонце, зовсім не осіннє. І раптом зеленим, яскраво-зеленим здається той чи інший жмут трави. Рукою б доторкнутися, посидіти б, заритися в траву… Зовсім весняна трава! Тепло розливається у повітрі. І дощик здається сміливим, задерикуватим. Весна, весна надворі. І хочеш дякувати осені за це весняне тепло.
Я згадав це, коли дивився на Думчева і Булай. Спала на думку давно забута мною мелодія, згадав я і слова:
Як восени, у пору пізнюБувають дні, буває час……Гуркіт літака увірвався в палату. Думчев про щось спитав. Про що? Я не розчув його слів.
Булай голосно пояснила:
— Це
— Як з Москви? Не вірю! Таку відстань… — проказав Думчев.
— Відстань? Яка ж це відстань для літака? До Москви всього…
— …до Москви більше тисячі, тисячі верст!.. А я… Я ж хотів, щоб бабки і мухи навчили…
Ці слова він вимовляв із злою насмішкою, з гіркою іронією над самим собою, за якою людина іноді приховує велике нещастя.
Ми всі вийшли в сад. Я посидів на лавочці. Короткі тіні дерев спокійно тяглися одна до одної. Там і тут маячили халати хворих.
Потім повернувся до палати. Десь у коридорах лікарні розмовляли. Я почув чийсь голос, що видався мені знайомим. Ось усе затихло. А тепер голоси зовсім близько.
Двері палати розчинилися навстіж. На порозі стояв фізик Калганов. За ним зайшов його асистенті. з невеличким чемоданчиком у руці.
— Здрастуйте, Сергію Сергійовичу! — сказав Калганов і кивнув нам головою.
Він широко і розмашисто присунув стільця і сів біля ліжка Думчева.
— Хто ви такий? — спитав Думчев.
— Фізик Дмитро Калганов.
— Не пригадую. Не знаю… Калганов?
— А я подарунок привіз вам з Москви!
— Який подарунок?
— Бач! Допитливий який! А от візьму і. зовсім піду! — засміявся Калганов. — І не дізнаєтесь, який у мене подарунок для вас.
— А я стану біля дверей і не пущу! — вже засміявся у відповідь Думчев.
Калганов відкрив чемодан.
Він клав перед хворим на столик, стілець і навіть на край ліжка якісь дуже легкі пакунки, загорнуті в чорний папір.
— Що ж це таке? — вигукнув Думчев.
— Облицьовувальний матеріал! Майбутнє облицювання будинків!
— Не розумію! Про що ви кажете?
— А знаєте, Сергію Сергійовичу, що в цій чорній упаковці? Тут пластинка такої ж товщини, як товщина лусочки метелика.
— Нісенітниця! Лусочка метелика така тонка, що неозброєним оком і не побачиш, а взяти в руки зовсім неможливо!
— Правильно! Правильно! Ось тому ми в лабораторії покривали нашою надміцною прозорою речовиною дзеркальну поверхню цих брусків.
— Як же так? — пожвавішав Думчев.
— Дивіться ж! Ось тут цифри — позначення довжини світлової хвилі і товщини шару, який покриває бруски. І на кожному літера “Д” — Думчев. Вашим ім’ям ми називаємо цей облицьовувальний матеріал.
— Ви смієтесь! Це насмішка, жарт! Думчев спізнився! То не смійтеся з нього, з цього Думчева! — голосно сказав Сергій Сергійович. І рвучко повернувся до стіни.
— Ах, так? — тепло і просто розсміявся фізик. — Подивіться ж…
Він почав розгортати зразки.
Загорялися, гасли і знову загорялися кольорові промені. Думчев вдивлявся. І раптом він ніби щось згадав: він почав перебирати і прикладати зразки один до одного. Барви різкі, несподівані, барви неспокійні, без будь-якої гармонії шугали по палаті.
Я подивився на Калганова. Ласкаво й терпляче він допомагав Думчеву. Асистент розгортав зразки і називав якісь цифри.
Калганов прислухався і водночас вдивлявся в гру барв, стежачи за Думчевим.