В океані
Шрифт:
Але мічман не міг стримати обурення.
— Викручуєтесь, говорите неправду, а через вас старший матрос Жуков під арешт, під трибунал повинен піти!
Людов стояв до них спиною, не поспішаючи зачиняв вікно.
— Він — під арешт! — У неї перехопило голос.
Зморщився від напруження маленький припудрений лоб, по щоках котилися сльози.
— Мовчіть, мічмане! — крикнув Агєєву лейтенант.
Але вона вже прийняла рішення. Вона повернулася до Савельєва.
— Пишіть.
— Клаво, не вірю! — тільки й міг вимовити Жуков.
Лейтенант квапливо писав протокол.
Вона опустилась на стілець, притисла долоні до обличчя, сльозинка просочилася крізь її вологі пальці.
— Я, коли Жуков пішов, прилягла відпочити, двері за ним забула зачинити. А він, бандит оцей, увійшов, накинувся одразу, не пам'ятаю, як у мене ніж під рукою опинився… Не крикнув навіть, упав…
— І головою об стіл ударився? — спитав майор, обертаючись од вікна.
Шубіна опустила руки, її обличчя було пом'яте, мокре від сліз.
— Не пам'ятаю… Може, й ударився… Зо страху я вибігла…
— Перед цим кишені його обшукали, зброю з собою забрали?
— Нічого я не обшукувала й не забирала. Видумаєте теж!
— А коли вибігли, двері замкнули за собою?
Вона знову наморщила лоб.
— І цього не пам'ятаю… Напевне, замкнула… Кажу, сама не своя була я від страху.
— Скажіть, утюг ваш де завжди стоїть?
Вона глянула нерозуміюче. Кивнула в бік вікна.
— На підвіконня, під завіскою завжди його ставлю… — її думки були зайняті явно іншим, вираз досади майнув на обличчі, вкритому патьоками сліз.
— А що ножем бандита ударили — це ви пам'ятаєте точно?
Шубіна енергійно закивала.
— Що ж, лейтенанте, — зітхнувши, сказав Людов. — Я поки що запитань більше не маю. В зв'язку із свідченням громадянки Шубіної доведеться її затримати…
Стукнули, зачинившись, зовнішні двері. Затихли, віддаляючись у переулку, непевні кроки Шубіної і важка хода міліціонера.
Деякий час панувало важке мовчання. Було чути тільки тихий шелест пера авторучки лейтенанта, що бігало по паперу.
Жуков стояв замкнутий, похмурий, ніби не в силі усвідомити того, що сталося на його очах. Майор Людов провів долонею по світлому, рідіючому над високим лобом волоссю.
— Ну що ж, товариші моряки, відбирати ваш час більше не будемо. — Він простяг Агєєву руку. — Подякуйте начальникові експедиції за увагу.
Легким рухом, що якось не в'язався із зовнішнім виглядом його загрубілих, червонокоричньових пальців, мічман потис руку майорові.
— А про Жукова що доповісти? — неголосно спитав Агєєв.
— Скажіть, що, оскільки Шубіна призналась, Жукова від підозрінь в убивстві
Майор бачив, що яскраві, ледь примружені очі боцмана знову й знову вдивлялися в одному напрямі.
— Та так… Може, дурниці… Я, товаришу майор, певно, за боцманською звичкою, якщо навколо якийсь непорядок побачу, забути про нього не можу. От хоч би дзеркало це. Кімната прибрана добре, хазяйка, мабуть, красу любить, а дзеркало висить кривувато… І внизу на рамі якась дивна пляма…
Людов підійшов до дзеркала, почав пильно вдивлятися в раму.
На нижньому ребрі лакованої рами, на її вишнево-червоній гладі проступав тьмяний, трохи змазаний слід. Тільки натреноване морське око могло здалека розрізнити цю плямочку, що менш ніж на сантиметр затемнювала лаковий блиск.
— А ще дозвольте доповісти… — помовчавши, Агєєв говорив далі: — Гадаю, що після того, як побачили тіло, ніхто тут меблів не пересував?
— Безперечно, — сказав Людов. — Ви ж знаєте, мічмане, при слідчому огляді місця, де виявлено труп, найперший закон — залишати все так, як було.
— Значить, раніше, зовсім недавно, хтось пересував тут усе.
Лейтенант, підвів голову від протоколу, дивився на мічмана з цікавістю.
— Ось, прошу глянути, — сказав Сергій Микитович, разом з Людовим і лейтенантом нахиляючись над підлогою…
Коли Агєєв і Жуков пішли, Людов з усмішкою глянув на лейтенанта Савельєва.
— Ну, як вам сподобався наш боцман? Немало під час війни він розвідницьких подвигів звершив. І, бачите, не ослабла давня хватка
— Справді, пильний! — усмішкою на усмішку відповів лейтенант. — Тільки, відверто кажучи, не бачу, чим нам можуть допомогти його спостереження.
— Проаналізуйте їх, Василю Прокоповичу…
Людов знову нахилився до підлоги, вдивлявся то в одне, то в друге місце паркету, який давно не натирали. Вздовж нижнього борту тумбочки і біля ніжок столу не вкритий пилом паркет відливав восковим глянцем.
— Стіл і тумбочку недавно пересували, — жваво сказав Людов.
— І ліжко, товаришу майор… а може, сама хазяйка пересунула, коли кімнату прибирала? — сказав лейтенант.
— Ні, кімнату не, підмітали давно — бачите, пил. А меблі пересунуті зовсім недавно, — обізвався Людов. — Навіщо пересували меблі?
— Може, під час боротьби зсунулись або коли падав убитий?
— Тоді були б різко зсунуті або перекинуті один-два предмети, а тут, візьміть до уваги, буквально все акуратно переставлено з тих місць, де раніше стояло. По всій підлозі шукали чогось дрібного, що розсипалося в усі боки.