В океані
Шрифт:
Вони повернулися до дзеркала, зверху до низу оглядали раму. Вдивлялись у тьмяний слід на нижньому ребрі.
— Кров, — промовив лейтенант тихо. — Не могла вона так високо бризнути… — Він повернувся, почав вдивлятися в плями на підлозі. — І тут змазано одне місце!
— Це доводить, — сказав замислено Людов, — що дзеркало знімали й ставили на підлогу вже після вбивства. Навіщо? Ви, лейтенанте, не одружені…
— Ловко! — сказав лейтенант. — Значить, Шубіна…
— Це могла бути Шубіна. Міг бути й хтось інший, хто побоювався, що на його світлому костюмі залишились кров'яні плями. І вій, очевидно, дуже поспішав. Він стер відбитки пальців з утюга, але забув стерти їх з країв рами, вішаючи дзеркало на місце.
Майор сів, спершись ліктями на стіл, його зморшкувате, худе обличчя мало суворий вираз.
— А те, що диверсант убитий, — це наш промах, Василю Прокоповичу. Ну що ж, спробуємо виправити цей промах.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ЛАНКИ, ЯКИХ НЕВИСТАЧАЄ
Майор Людов сидів у конторі ресторану, одягнений у добре зшитий, широкий цивільний костюм. Крізь прочинені двері контори просочувалась оркестрова музика з ресторанного залу. Дві дівчини-офіціантки, що були в конторі, раз у раз нетерпляче поглядали на двері.
Одна з металевим підносом, притуленим до стегна, сиділа на табуретці, друга сіла поруч з Людовим на кушетці, машинально розгладжуючи на колінах свій накрохмалений фартух.
— І нічого поганого я в ній не знаходжу, — не підводячи очей, сказала повна блондинка, та, що розгладжувала фартух.
— А що в ній хорошого? — перебила друга, висока, з темним волоссям, зачесаним на потилицю. — Сама ти, Аню, добра, так думаєш, що й усі навколо тебе добрі. І не розумію я, чому ви приятельки з нею.
— А ти, бригадире, в кожній знаходиш недоліки! — спалахнула блондинка. — Скажу ще раз — не бачу в ній нічого поганого. Відвідувачі її люблять? Люблять. За що? За справність — раз. Вона загнула пухкий мізинець.
— По собі хоч суджу: іноді так натомишся під кінець дня — руки-ноги гудуть, ледве піднос тягаєш. Інколи й сядеш на хвилинку, клієнти нервуються.
Вона вперше швидко підвела на майора круглі блакитні очі, і Людов відповів їй розуміючою усмішкою.
— А Клава — вона завжди на ногах, біля столиків, замовлення прийняти готова, клієнта обслужити. І чепурна, акуратна, подивитися приємно… Хоч у неї, може, клопіт серце крає…
— За чайовими гониться — раз, — войовниче загнула палець чорноволоса офіціантка. — Повинна радянська дівчина у п'яних подачки брати? А вона тому, може, завжди біля столиків і крутиться. Навчанням не цікавиться — два. На умі в неї тільки сукні й танцюльки.
— А чому не потанцювати, не
Двері прочинились, і танцювальна музика увірвалася в контору. Ввійшла третя офіціантка.
— Бригадире, за твоїм столиком давно відвідувачі чекають.
— Дозвольте, товаришу майор?
Людов кивнув. Чорноволоса дівчина підхопила піднос, вийшла з контори.
— Нас перебили, — сказав майор, підвівшись і причиняючи двері. — Так, кажете, нещаслива вона? — Аня мовчала. — Чому, на вашу думку, в неї особисте життя не вийшло?
— Хороший знайомий у неї був, один льотчик… Аня почала неохоче, зле раптом уся захвилювалась…
— І подумати тільки — всю війну на бойових літаках літав, а загинув як випробувач у мирний час. Як же вона плакала, слізьми заливалась! Навіть захворіла того дня, не вийшла на роботу. Забігла я до неї, а вона непритомна лежить… Ой, я базікаю, а за столиками, напевне, лають мене на чім світ стоїть.
— Я просив підзмінити вас… До речі, коли ви з Шубіною по магазинах ходили, ніхто з сторонніх не починав розмови з нею?
— Ні з ким вона не зустрічалася, не говорила.
— А потім, кажете, ви майже біля самих дверей її квартири розлучилися?
— Майже біля самих дверей.
— Добре… Будь ласка, продовжуйте, як ви застали її хворою, — сказав Людов.
У службовому кабінеті Людова чекав лейтенант Савельєв.
На столі лежали бланки аналізів і пакет із кабінету дактилоскопії. Ось вони — виразні фотознімки відбитків пальців на рамі дзеркала… От знімки слідів пальців, виявлених на рахунку домоуправління: встановлено, що на рахунку були сліди пальців убитого незнайомця.
Пил і крупинки піску з черевиків убитого характерні для узбережжя в районі Східних скель, де вийшов з моря порушник кордону. Але аналіз грязьового відбитку на рахунку показав наявність риб'ячої луски й піску зовсім іншої формації — характерних для берега в районі Рибальського селища…
Лейтенант розмірковував над дивними подробицями вбивства. Чому порожні кишені незнайомця? Хто забрав його зброю, документи, гроші? Майор пояснив, у чому цінність спостереження Агєєва над трохи покривленим дзеркалом. Але хто цей суб'єкт, що знімав дзеркало, пересував меблі, шукаючи щось?
Чому так багато уваги приділив Валентин Георгійович питанню, де завжди стоїть утюг?
Задзвонив телефон. Савельєв узяв трубку:
— Слухає лейтенант Савельєв… Майора немає, обіцяв скоро бути… Так… Так… Передайте трубку…
Він слухав деякий час, так само як Людов, трохи нахиливши голову, стиснувши уста. Сам не усвідомлюючи того, лейтенант у всьому старався наслідувати майора.
— Якщо в терміновій справі — пройдіть, почекайте його тут. Зараз замовлю вам пропуск… Прізвище, ім'я, по батькові? — запитав Савельєв, присуваючи блокнот…