Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
— Це чарівна паличка?
Збирач, здавалося, замислився.
— Напевно, так. Хоча на світ вона з’явилась як важіль перемикання передач «додж-дарта». Економічна машина Америки, юний Тіме.
— А що таке Америка?
— Королівство, де живуть бовдури, які полюбляють іграшки. У нашій бесіді йому не місце. Але затям собі і дітям своїм перекажи, якщо тобі випаде в житті нещастя їх мати: в умілих руках будь-яка річ може стати магічною. А зараз дивися!
Збирач відкинув мантію, щоб повністю звільнити руку, і змахнув паличкою над мискою каламутної, зараженої паразитами води. На
— О боги! А як…
— Цить, дурний хлопчиську! Бодай трохи потривожиш воду — і нічого в ній не побачиш!
Утретє провів імпровізованою чарівною паличкою над водою Збирач, і Тімове відображення щезло так само, як жуки та каламуть. А натомість у воді з’явилася тремтяча картинка Тімової хати. Він побачив свою матір і Берна Келза. Хиткою ходою той зайшов на кухню з коридорчика, де стояла його валіза. Нел була між плитою і столом, у нічній сорочці, в яку була вбрана тоді, коли Тім бачив її востаннє. Налиті кров’ю очі Келза мало не вилазили з орбіт. Волосся поприлипало до лоба. Тім знав, що якби він був у кухні, а не дивився на неї з лісу, то відчув би перегар від дешевого віскі, що туманом огортав вітчима. Його губи ворушилися, і Тім зміг прочитати слова: «Як ти відкрила мою валізу?»
«Ні! — хотів закричати Тім. — Це не вона, це я!» — Але горло немов здушила залізна рука.
— Подобається? — прошепотів Збирач. — Гарне видиво, чи не так?
Нел спочатку притислася до дверей комори, а тоді розвернулася, щоб тікати. Та Келз устиг її схопити: однією рукою за плече, другою — за волосся. Він струсонув нею, мов ганчір’яною лялькою, і жбурнув об стіну. А сам хитався перед нею, наче от-от мав упасти. Але встояв на ногах, і коли Нел знову намірилася бігти, ухопив важкий глиняний глек, що стояв коло зливальниці (той самий, з якого Тім наливав воду, щоб прикласти матері до розпухлої щоки мокрого рушника), й щосили вдарив її ним по голові. Глек розбився на дрібні уламки, і в Келза в руці лишилася сама ручка. Він кинув її на підлогу, вхопив свою новоспечену дружину й заходився осипати її ударами.
— НІ! — заволав Тім.
Від його подиху поверхня води захвилювала і видиво щезло.
Тім скочив на ногий побіг до Бітсі, а та глянула на нього здивовано. Подумки син Джека Роса вже мчав назад додому Стежиною Залізних Дерев, поганяючи Бітсі підборами, щоб не шкодувала сил. Та в дійсності Збирач ухопив його, перш ніж він встиг і три кроки зробити, та підтягнув назад до багаття.
— Та-та, на-на, юний Тіме, не так швидко! Наша бесіда добре почалася, та до закінчення ще далеко.
— Відпусти мене! Вона помирає, а може, він її вже й убив! Хоча… може, це омана? Розіграш? — Якщо так, подумав Тім, таких розіграшів ще не влаштовували жодному хлопчику, який любив свою матір. Та все ж він сподівався, що то було не насправді. Сподівався, що Збирач розсміється і скаже: «Ото я тебе піддурив, га, юний Тіме?»
Та Збирач хитав головою.
— Це не жарт і не омана, бо миска ніколи не бреше. Боюся, що це
Тім упав перед мискою на коліна. Збирач сяйнув сталевим посохом над водою. Неначе серпанок туману піднявся над нею… а може, то зір обманював Тіма, бо його очі застилали сльози. Хоч би що то було, мряка розсіялася. Тепер у неглибокій посудині він побачив ґанок їхньої хати. Жінка, в якої наче не було обличчя, схилилася над Нел. Поволі, дуже повільно, з допомогою гості, Нел спромоглася стати на ноги. Жінка без лиця розвернула її в бік вхідних дверей, і Нел, не піднімаючи ніг і потерпаючи від болю, почовгала туди.
— Вона жива! — заволав Тім. — Моя мама жива!
— Саме так, юний Тіме. Скривавлена, та нескорена. Ну… хіба що трошки скорена. — І він захихотів.
Цього разу Тім кричав не в миску, а понад нею, тому видіння не зникло. Він збагнув, що жінка, яка допомагала матері, не мала обличчя тому, що на ній була вуаль, а віслючок, якого він помітив на краю тремкої картинки, — то Сонце. Він багато разів годував, напував і вигулював Сонце. Втім, як і решта учнів маленької школи Лісового: то була частка того, що директриса звала «платою за навчання», але Тім ніколи не бачив, щоб вона на ньому їздила верхи. Та якби його запитали, він би сказав, що, напевно, вона б і не змогла. Через свою трясучку.
— Це ж удова Смек! А чому вона в нас удома?
— Може, сам у неї спитаєш, юний Тіме.
— Це ти її якось відправив?
Усміхнений, Збирач похитав головою.
— У мене чимало захоплень, але рятувати дамочок, які страждають, до них не належить. — Він нахилився до миски, й крислатий капелюх кинув тінь на його обличчя. — Ой людоньки! Здається, вона й досі страждає. Та воно й не дивно: це ж треба, стільки ударів на неї посипалося. Люди кажуть, правду можна прочитати в очах людини, але я завжди кажу, що дивитися треба на руки. Поглянь на мамині, юний Тіме!
Тім нахилився ближче до води. Спираючись на вдову, Нел перейшла через ґанок з простягнутими поперед себе руками, і йшла вона прямісінько на стіну, а не в двері, хоча ґанок був неширокий і двері були просто перед нею. Вдова ненав’язливо скерувала її, і дві жінки зайшли в хату разом.
Збирач поцокав язиком: клок-клок.
— Погано, юний Тіме, ой погано. Удари по голові можуть бути дуже підступними. Навіть якщо вони не вбивають, то завдають страшенної шкоди. Тривкої шкоди. — Слова були серйозні, проте в очах у Збирача танцювали вогники невимовної радості.
Та Тім на це не зважав.
— Я маю їхати. Я потрібен матері.
І знову він рушив до Бітсі. Цього разу пройшов майже півдюжини кроків, та потім сталеві пальці Збирача знову зімкнулися на його плечах.
— Тіме, перш ніж ти поїдеш… з мого благословення, авжеж… маєш зробити ще одне.
Тіму здалося, що він божеволіє. «Може, — подумав він, — я лежу в ліжку, з тифом і все це мені примарилося».
— Віднеси мою миску до струмка і вилий з неї воду. Але не там, де ти її набирав, бо пукі вже виявляє більшу цікавість до всього, що відбувається довкола.