Вітряк
Шрифт:
— Дами й панове! Будь ласка, милості просимо! — широким жестом запросив Моко своїх пасажирів.
Люди неохоче підводилися, скоса поглядаючи _ на темне склепіння. Дехто почав відмовлятися, здебільшого жінки, — але Моко був люб'язний і безцеремонний. Він вистроїв людей у колону по двоє і, нахабно посміхаючись, пов'язав їх усіх довгим мотузком, щоб, мовляв, не заблудилися. Поставивши Саша й Доменіку попереду, зробив деякі розпорядження.
— Увага! — вигукнув Моко. — Командую я! Морські святі і ви, борогодиці, благословіть раба свого Мока — проповідника пекла. Амінь! Чарівні дами, не хвилюйтеся! Світло буде! Але кавалерів знову попереджаю: товаришочки, будьте кавалерами! — його голос лунав зловісно, і по спинах у людей полізли
Засвітивши карбідну лампу, Моко взявся за кінець мотузка, мов за налигач, і повів людей.
— Увага! — зупинився він біля якоїсь дірки. — Спускаємось у володіння сатани! Прошу шановну публіку — без паніки! Будь-що-будь! — сказав він комічно, зігнувся й зник у дірі.
Сашо, Доменіка й інші посунули за ним, мов отара овець. Було темно, як у пеклі. Люди стояли, боязко попригинавшись, навіть не підозріваючи, наскільки високе склепіння, наскільки простора печера. В цій могильній тиші якось особливо світила лампа. Від неї на стіни падали спотворені жовті тіні, вириваючи з пітьми страхітливі фігури, які Моко навмисне освітлював для більшого ефекту. Налякавши екскурсантів досхочу, він наказав випростатись, спрямував світло на склепіння — і всі ахнули. Стеля була так високо, що до неї не доходив промінь лампи; там причаїлася густа непроглядна темрява. Потім, освітлюючи один за одним усі куточки, він плів якісь нісенітниці, видаючи це за легенди часів конквістадорів і жорстоких піратів Оттоманської імперії. Після такого вступу Моко повів людей вузькою боковою галереєю. Сашо помітив, що від першої печери розходиться багато таких галерей — справжній лабіринт. Коли всі люди ввійшли в тунель, Сашо випадково, а можливо, інстинктивно повернувся назад, до світла, і побачив на фоні блідої плями входу, як довга постать Кіра Привида зігнулася і, мов примара, зникла в темряві інших тунелів.
— Гей, Сонце! Коли не світиш, то хоч не заважай рухові! — гримнув на нього Моко, і Сашо пішов далі. Серце у нього завмирало. Підземелля гнітило хлопця, лякало, здавалося, що склепіння печери от-от упаде на них. А тут ще й підозріла тінь Кіра Привида. Куди він пішов? Чи не навмисне Моко позв'язував їх і чи не для того він поставив його на чолі, щоб бува хлопець не звернув у інші коридори? Може, десь там склад?.. Ну й хитро ж зроблено! Одним пострілом — двох зайців! Дивіться, мовляв, хлопці, на печери, в них немає нічого, ми люди смирні, а самі десь тут, можливо, товари переховують.
Від напруження Сашо спітнів, зуби почали цокотіти. Хтозна! Може, він і помиляється… Адже каву вже забрано… Доменіка тулилась до нього, і це трохи заспокоювало хлопця, але пропасниця не проходила. Немає сумніву — склад саме тут, а Моко й Мортій — контрабандисти. Сашові залишилось тільки витримати підземну екскурсію й починати діяти. Але тоді Доменіка залишиться без батька, а може, й її спіткає якесь лихо. От чортове коло!
Моко вів групу все далі й далі, жартував, намагаючись розсмішити людей, розвіяти гнітючий настрій і страх. Він зупинявся біля різних сталактитів і сталагмитів, які нагадували собою драконів, ангелів, білих ведмедів, трони, мечі, свічники, алтарі, величезних комах, левів, слонів, фантастичних риб і потвор. Вузькі галереї спускались униз, круто підіймалися вгору, знову йшли вниз, приводили в величезні зали, схожі на церкви з дуже високими банями. Моко невтомно розповідав людям якісь таємниці й перекази, все було казкове, фантастичне, неймовірне. Від захоплення й страху перед небаченими досі таємницями у людей відібрало мову. Вони йшли, доки їм не набридли всі ці жахи і доки не перелякались, що зайшли надто далеко й униз. Моко був змушений повернути назад. Тепер усі поспішали і, впевнені, що скоро вийдуть з печер, пожвавішали, почали й собі жартувати, радіти. Нарешті за поворотом угледіли світлу пляму виходу, крикнули «ура» й посунули вперед. Але Моко знову зупинив їх. Розповівши страшну історію про шукачів скарбів, яка тільки розсмішила екскурсантів, він вигукнув:
—
Лампа освітила дві великі ями.
— Сто віків до нашої ери капітан Моко, будучи вікінгом, відкрив вхід у підземне царство й знайшов тут, в оцих ямах, скарб царя Дарія. Хто не вірить, прошу зі мною до чорта в комору, де стоять, як у музеї, золоті амфори, плащаниці й золотий гідроплан царя Дарія. Бажаючі є?
Ні, таких не було. Моко плів нісенітницю, і люди краще б погодились, щоб Моко й насправді викопав скарб царя Дарія, ніж продовжувати тіпатись від страху в темряві підземного царства.
Біля виходу в першій печері Сашо угледів Кіра Привида, який байдуже курив, осяяний жовтим світлом.
Пізно ввечері Сашо повернувся додому. Колка з Андрієм сиділи в кабінеті й міркували, як добратися до печер. Сашо зняв гітару й сів на підвіконні. Він не брав участі в розмові, доки не прийшов Максим, голодний і злий, бо нічого не вистежив.
Бренькнувши багатозначно по струнах, Сашо сказав:
— Я був у печерах…
Усі троє запитально подивилися на нього.
— Невже? — іронічно закинув Колка. — Що це на тебе найшло?
— Був! Що? Не вірите?
— Слухай, досить язиком молоти! — розсердився Максим.
— Кажу ж вам, що був. Плавав Моковою шхуною…
Хлопці аж роти пороззявляли. Сашо розповів їм про екскурсії Мока, але приховав, що йому про них повідомила Доменіка.
— Значить, Моко теж бандит, — сказав задумливо Андрій.
Колка скипів:
— І він, і ще чорти їхнього батька знають скільки інших! Ціла банда. Тієї ночі й вивезли каву. Тому й старик переїхав, через те й екскурсії роблять. Мовляв, дивіться, нічого в тих печерах немає. Полюбуйтесь тепер!
— Так, сліди замели, — промовив Максим. — І все-таки ще не все втрачено. Ми знаємо, хто в банді, і це найголовніше. А лази знову привезуть товар. Ось тоді ми їх і застукаємо на гарячому.
— Терпи, козак, отаманом будеш! — відрубав сердито Колка.
— Що ти пропонуєш? — зітхнув Максим.
— Нічого! — так само сердито й грубо відповів Колка. — Що тут можна запропонувати? Всі пропозиції вичерпані. Нічого іншого нам не залишається, як припинити поки що все, а коли натрапимо на слід — тоді знову взятися. Все інше — марна трата часу.
— Робіть, як знаєте, — байдуже, але з прихованою надією, що хлопці відмовляться від справи, промовив Сашо. — Мені вже все набридло.
— Балакай, набридло! Кому ти брешеш? — вибухнув Колка. — Тобі зовсім не набридло, а просто так вигідніше!
— Що-о? — сердито схопився Сашо. — Раз так, я сам продовжуватиму все!
— То й продовжуй! Знайшовся Шерлок Холмс. Жабеня ти!
Стиснувши кулаки, Сашо накинувся на товариша. Максим енергійно розборонив хлопців.
— Досить, кажу я вам! — гаркнув. — Чи ви батьківську спадщину не поділите, чи що! Сорому не маєте!
— Спадщину Мортія! — в'їдливо крикнув Колка. — Посаг!
Сашо вискочив з гітарою надвір.
СУД
Сашова брехня розкрилася зовсім просто й несподівано. Наступного дня, надвечір, Максим з Андрієм пішли на пристань, щоб поїхати з Моком на екскурсію до печер. Їх зустрів капітан Нако, вилаяв племінника за пригоду з дідом, і Максим, між іншим, дізнався, що вітряк відремонтував Мортій. Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Звичайно, вони приховали від капітана своє здивування, вибачилися за «пустощі» й поспішили додому. Екскурсію відклали.