Вітряк
Шрифт:
Сашо навіть не чув, коли Доменіка сіла біля нього. Заглибившись у тяжкі й сумні роздуми, він раптом повернувся й побачив, що вона сидить поруч. Невесело посміхнувшись, глухим голосом промовив:
— Що він сказав?
— Нічого. Здається, догадався, що інших не буде.
— Як він догадався?
— Не знаю. Я йому не казала. Але здається мені, що догадався. Чогось одразу розсердився, але стримався.
— Певно, догадався тому, що ти лише зі мною розмовляла.
— Можливо. Я говорила, що тільки ти був там…
— Все одно…
—
— Ні, нехай як повернемось… Скажемо, що ми випадково дізналися про екскурсію, — сказав Сашо й знову замислився.
— Сашо!.. Його арештують? — несміливо запитала Доменіка.
Хлопець на мить завагався.
— Не знаю… — але, вирішивши, що нічого більше приховувати, навіть рискуючи провалити справу, Сашо тихо сказав: — Не хочу тобі брехати. Якщо підтвердиться те, що ми припускаємо, то арештують.
— Так він же раз уже відсидів! — здавленим голосом вигукнула Доменіка і злякано додала: — Тепер знову?
— Знову… Сам винен…
— А що буде з нами?
— Заспокойся. Все буде гаразд, — і він ніжно і співчутливо подивився на неї.
— Ми повинні його врятувати… — благаюче прошепотіла вона.
— Ти ж його не любиш…
— Шкода його.
— Це неможливо, Доменіко. Він сам у всьому винен. Ти навіть не можеш собі уявити, яка його провина..
— Дарма… Ми ж усе-таки люди…
— Люди бувають різні…
— А він поганий, правда?
— Поганий… Зовсім не думав про тебе й твою матір.
— Він її ненавидить.
— Знаю…
— Що ти знаєш? Скажи, я тебе прошу, — перелякалась вона.
— Побачиш… Не розпитуй мене зараз. Мені й так тяжко.
— Чого ти не хочеш сказати?
— Так… Так краще.
— Для мене чи для справи?
— Для тебе… Для справи дуже погано.
— Тоді скажи! Я тебе дуже прошу.
Сашо мовчав.
— Ти боїшся, щоб я не видала?
— Так.
Настала тиша. Сашо схопив дівчину за руку:
— Ти б і раніше могла йому розповісти… Але ти не зробиш цього, чуєш, Доменіко, ти цього не зробиш!
Коли Доменіка була з Сашом, вона, мов зачарована, завжди підпадала під його вплив.
— Ні, — тихо відповіла дівчина, а в самої серце болісно стислося з жалю до батька.
Почали вже групами підходити дачники. Моко збирав гроші і галасливо, як циркач, розхвалював своє підприємство, завиваючи в рупор:
— Аа-аа! Сюди! Сюди! Все для народу. Тільки за півсотні ви взнаєте жовтого дракона, синього ангела і білого ведмедя! Аа-аа! Заходьте, товаришочки! Прошу не товпитись! Один за одним! Капітан Моко вас поведе! Капітан Моко розкриває таємницю підземного царства! Капітан Моко — благодійник курортників! Аа-аа! Дами й кавалери, не товпіться! Всім вистачить місця! Тільки півсотні! Тільки півсотні! Все для народу! — хрипко гукав він на все горло й смішив дачників.
Люди побоювались, але цікавість спокушувала.
Шхуна була майже переповненою, коли підійшов Сашо й Доменіка. Моко їм підлесливо усміхнувся:
— Сонце, а де ж інші, га? Чи не цюця з'їла? А ще пірати! Прошу, заходьте на пароплав «Мажестік», — він галантно допоміг Доменіці піднятись і тихо шепнув Сашові на Моко вухо: — Тебе без грошей. Для реклами фірми.
Сашові здалося, що Моко чимось незадоволений. Чи не тим, що не з'явились інші? А може, й Моко разом з тими? Нічого дивного. Цього можна було сподіватись від старого авантюриста.
Мотор ритмічно застукотів, діти, яких завжди було повно на пристані, охоче підштовхнули шхуну, і вона легко ковзнула гладенькою й тихою водою.
Було на диво гарно. Останні промені сонця тихо гасли над затокою й ламаними обрисами гори, яка здавалась вирізаною з синього картону. Шхуна перетнула затоку, об'їхала зловісний Мис утоплеників і почала вправно маневрувати поміж великими й малими скелями. Сашо пильно вивчав узбережжя, високі стрімкі скелі, схожі на стіни стародавньої фортеці. Сполохані чайки, кружляли над шхуною та скелями й неспокійно пищали, освітлені косими променями сонця.
Сашо кілька разів відчував на собі чийсь погляд. Моко крадькома наглядав за ним. А коли хлопець зустрічався з ним очима, той починав кривлятися, наче мавпа, підморгувати. Мовляв: щасливий ти, браток! Чому я не на твоєму місці? Прогулянка на човні, кажеш, га?
Але Сашо розумів, що насправді Моко стежить за ним, щоб довідатись, яке враження справлять на Саша печери. І, напевно, ввечері доповідатиме Мортію, що тільки Сашо прийшов і що хлопці явно знають про їхню таємницю. Сашо не міг приховати своєї зацікавленості печерами, і це не уникло Мокового ока. Хлопець навіщось поторкав вістря свого ножа. Хтозна, всього можна сподіватись. Вістря було гостре, і Сашо заспокоївся. Для Саша не було ніякого сумніву в тому, що саме Моко перевозить товари лазів. Бач, як спритно й граціозно, мов балерина, танцює шхуна поміж скелями. Яким би хорошим капітаном Моко не був, а все одно й за кілька днів не знайшов би вірного шляху, коли б не бував тут раніше.
Шхуна уповільнила хід, розвернулася, і Сашо побачив глибокий фіорд з рівними, мов висіченими, скелястими стінами з трьох боків. Сувора й таємнича краса цього місця захопила хлопця, і він на мить забув про мету своєї поїздки. Судно плавно ковзнуло по тихій нерухомій воді, мелькнув вогник ліхтаря, Кіро зняв щогли, повіяло холодом, і Сашо побачив, що вони в'їжджають у велику печеру. Кіль тихенько човгнув по піщаному дну, і шхуна зупинилася.
Моко пружно скочив на рівну, довгасту, мов причал, скелю й прив'язав судно до гострих кам'яних виступі. Сашо помітив, що вони відшліфовані, але це могло зробити й море.