Війна світів
Шрифт:
Допізна ми розмовляли з ним на палубі. На небі висіялись зорі. Нічну тишу порушувало тільки шарудіння тварин та переривисті звуки на носі судна, де горіо жовтаве світло. Припавши до палуби, зі своєї клітки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монтгомері витяг сигари.
З сумом згадував він Лондон, розпитував мене про зміни, що сталися там. Він говорив як людина, що любила те далеке життя, а тоді несподівано втратила його назавжди. Я намагавс підтримувати ю розмову. Дивацтво співбесідника мимоволі спадало мені на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився
Цей чоловік, здавалося мені, явився з безмежжя тільки для того, щоб урятувати мене. Завтра він покине шхуну і назавжди зникне з мого життя. Навіть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тоді зустріч із ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут іще така дивна обставина, що цей освічений чоловік живе на маленькому, нікому не відомому острівці, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохіть повторював я капітанове запитання: навіщо потрібні йому ці тварини? І чому він не признався, коли я вперше завів про це мову? А його служник — у ньому було щось надзвичайно дивне. Всі ті обставини таємничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву і спонукаючи до роздумів.
Десь опівночі наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, і дивилися на спокійний океан, в якому відбивалися зорі. Кожен думав про своє. Нічна пора схиляла до розчуленості, і я почав дякувати Монтгомері.
— Коли говорити щиро, — мовив я перегодом, — то ви врятували мені життя.
— Це випадковість, — відказав він, — просто випадковість.
– І все-таки я вам вдячний.
— Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливість подати її. Я зробив вам ін’єкцію і потім годував вас — так, як робив би, здибавши рідкісний зразок якоїсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами…
Така відповідь трохи ошелешила мене.
— Але ж бо… — почав я знову.
— Це звичайнісінька випадковість, кажу вам, — перебив він мене. — Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років тому однієї туманної ночі я на деякий час з’їхав з глузду!
Він урвав мову.
— Ну й що? — спитав я.
– І все.
Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.
— У цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.
— Будьте певні, що на мене можна покластися… Я вмію тримати язика за зубами.
Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.
— А втім, — сказав я, — можете й не розповідати, я не з цікавих. Зрештою, власні таємниці найкраще берегти в собі. Та й довірившись мені, що б ви виграли? Хіба на душі стало б легше, — це якщо я не розбазікаю. А якби я не стримався… Що було б тоді?
Він нерішуче
Ця, сказати б, дрібниця несподівано приголомшила мене. Довкола було темно, тільки біля стерна блимав ліхтар. На коротку мить обличчя цього створіння вигулькнуло з темряви на світло, але я встиг помітити, що його очі світилися блідо-зеленим вогнем.
Тоді я ще не знав, що людські очі можуть мати бодай червонуватий відблиск. Тому все це видалося мені чимось надприродним. Чорна постать із фосфоричними зіницями пронизала всі мої помисли й почуття, і раптом переді мною на якусь хвилину знову ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді. Монтгомері звернувся до мене:
— Я хотів би зійти вниз, — сказав він, — якщо ви надихалися свіжим повітрям.
Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.
Цілу ніч мені верзлося казна-що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.
V. Людина, якій нема куди подітися
Рано-вранці — це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, — я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.
Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба — саме сходило сонце — широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.
— За борт їх! — горлав капітан. — Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!
Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п’яний.