Війна світів
Шрифт:
Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо, — я не раз про це думав згодом, — якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки, — я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви, — лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм, — та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.
ІX. Щось у лісі
Я
Місце було прегарне. Буйні зарості обабіч приховували струмок, і тільки в одному місці трикутною латкою виблискувала водяна гладінь. На тім боці в синюватому серпанку видніли непролазні хащі дерев і витких рослин, а над ними — спокійна блакить неба. Де-не-де біло й малиново цвіли якісь невідомі квіти. Хвилину погляд мій блукав довкола, а потім я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомері. Та надмірна спека заважала розмірковувати, і незабаром мене взяла дрімота.
Не знаю, чи довго я так прокуняв, тільки раптом вивів мене з цього стану якийсь шурхіт у зеленій гущавині за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхів’я тростини й папороті. Потім на берег вийшла якась істота, — з першого погляду важко було розпізнати, що воно таке. Створіння те нагнулося й почало пити воду. Тільки тоді я побачив, що це людська істота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!
На ній була якась синя одежина, шкіра її — бронзового кольору, а волосся — чорне. Мабуть, незвичайна потворність була притаманна всім тутешнім остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.
Я весь подався вперед, щоб краще її розгледіти. Грудка лави, зрушена моєю рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, і наші очі зустрілися. Вона миттю схопилася на ноги і, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цієї істоти були майже вдвічі коротші за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущі, кілька разів ще пильно озирнувшися, і шелест листя поступово завмер у далечині. Довго після того, як вона зникла, я сидів та дивився їй услід. Від мого дрімотного спокою не залишилося й сліду.
Щось шелеснуло в мене за плечима; я швидко оглянувся і встиг помітити, як промайнув біленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зірвався на рівні ноги.
Поява тієї потворної напівдикої істоти свідчила, що це відлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю ніякої зброї. Потім мені спало на думку, що ця ж людина була в синій одежі, а не гола, як дикуни, і я намагався переконати себе, що то в неї тільки вигляд хижий, а сама вона — миролюбна.
Та все ж таки її поява позбавила мене спокою. Я пішов ліворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин між струнких стовбурів дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду із струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоїсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, і повернув у бік, протилежний тому, звідки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрів його і рушив далі через чагарник.
Несподівано увагу мою привернула якась червона пляма на землі. Підійшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подібний до лапатого лишаю. Тільки я доторкнувся до нього, він одразу розплився у водяний слиз. Під тінню пишної папороті я побачив неприємну картину — на землі лежав іще теплий труп кролика з відірваною головою. Його обсіли зелені мухи. Я зупинився, вражений видовищем розбризканої
Жодного іншого знаку на трупі не було. Виглядало так, наче кролика просто впіймали й відірвали голову. Дивлячись на це пухнасте, ще не застигле тільце, я мимохіть замислився, як таке могло трапитись. Невиразний страх, який збудила в мені ота напівлюдська істота біля струмка, ставав дедалі відчутнішим. Я почав усвідомлювати, як небезпечно блукати тут, серед невідомих мені мешканців. Гущавина довкола нараз наче зовсім змінилася. У кожному закутку чатувала засідка, за кожним шурхотом чулася загроза, ніби якісь незримі створіння чигали на мене.
Я вирішив вертати назад. Круто обернувшись, я прожогом, мало не в розпачі, кинувся бігти через гущавину, прагнучи щонайшвидше вибратися на відкритий простір.
Зупинився я вчасно, бо мало не вискочив на галявину, яка утворилася, мабуть, від вітролому. Буйна памолодь уже почала боротися за вільне місце, а позад неї суцільним муром височіли дерева, обліплені виткими рослинами; густо росли гриби та розмаїті квіти. Переді мною, на вкритому лишаєм стовбурі поваленого дерева, підібгавши ноги, сиділо троє потворних створінь. Мого наближення вони ще не помічали. Одне з них скидалося на жінку, двоє — були чоловіки. Якщо не зважати на шматки червоної тканини, що оповивали їм стегна, вони були голі. Шкіра їхня була рожевувата на колір, — у жодного дикуна я не бачив подібної. Масивні обличчя були без підборідь, лоби занадто опуклі, а на головах стирчало ріденьке щетинясте волосся. Я ніколи не бачив таких твариновидих людей. Вони розмовляли, чи, певніше, один із них говорив до інших, і всі троє так захопилися, що ніхто й не помітив, як я надходжу. Вони хитали головами й погойдувались із боку на бік. Потворний чоловік так швидко сипав словами, що я, навіть чуючи їх, не спромігся будь-що второпати. Скидалося на те, що він править якісь теревені. Згодом його голос став іще верескливіший. Розвівши руки, він схопився на ноги.
Решта схопилися також і, розводячи й собі руками, заходилися вторити йому, похитуючись у такт пісні. Впадали в око їхні надзвичайно куці ноги та худі довгі ступні. Всі троє повільно заходили в танку, незграбно притупуючи ногами і махаючи руками. Якийсь примітивний мотив можна було вловити в їхній ритмічній скоромовці з приспівом “валула” чи “балула”. Очі їхні блищали, на потворних обличчях сяяла дивна радість, а з безгубих ротів текла слина.
Спостерігаючи ці смішні, чудернацькі рухи, я нарешті ясно зрозумів, чим, власне, так неприємно вони вразили мене і збудили суперечливі відчуття чогось дуже незвичного й водночас дуже знайомого. Ці три істоти, захоплені виконанням свого таємничого обряду, мали достеменно людську подобу, і разом з тим було в них щось від тварини. Незважаючи на свою людську зовнішність і на лахміття одежі, кожне з них мало на своїм єстві відбиття чогось тваринного, що виявлялося в рухах, у поводженні, в якійсь невловимій схожості на свиню.
Я стояв, приголомшений цим відкриттям, і найжахливіші підозри закружляли вихором у мене в голові. Чудні істоти почали одна за одною підстрибувати й рохкати. Одне створіння послизнулося й на мить стало на всі чотири, перш ніж підвестися. Проте й цієї миті було досить, щоб помітити його тваринну суть.
Я тихенько повернувся й шаснув у кущі, холонучи від самої лише думки про те, що тріск гілки або шелест листя може викрити мене. Минуло чимало часу, поки я зважився йти вже вільніше.
Мене турбувало тоді єдине — відійти чимдалі від тих огидних створінь, і я й незчувся, як вибився на ледь помітну стежку, що пролягала між деревами. Перетинаючи галявину, я від несподіванки аж здригнувся, завваживши поміж дерев чиюсь пару ніг. Хтось крадькома йшов паралельно зі мною на віддаленні якихось тридцяти ярдів. Його голову й верхню частину тулуба закривало густе листя витких рослин. Я рвучко зупинився, сподіваючись, що те створіння не помітило мене. Та в цю ж мить зупинилося й воно.