Військовий літун
Шрифт:
— Даю тобі своє босяцьке слово,— урочисто промовив Василь,— що не братиму її на око.
В кімнаті Василь скинув з себе хутрову куртку й лишився голий до пояса. Він так завсіди пробував у хаті.
— Давай горілку.
Сергій розпакував чемодани й видобув пляшку.
— Це для тебе приховую,— сказав він.
Далі він запалив велику бензинову лампу, й біле світло облило їх обох — напівголого велетня й довгорукого недоростка. Вони сіли до столу. Василь нахильці пив горілку.
— Стара справа,— промовив
— Пече?
— Пече, клекотить усередині, жене кудись, спокою немає! Скільки пам'ятаю себе — блукаю, і гидко мені. О, коли б який дурень записував, де я був і що робив!
— А ще ж жити довго,— зітхнув Сергій.
— Оце й воно! — Василь стукнув кулаком по столі.— Матері його чорт! Як згадаю про дальше, так хочеться стати, руки в боки,— давай сюди швидше все гамузом, що там лишилось,— все приймаю на праву руку!
Пляшка вже спорожніла наполовину.
— А ти щасливий,— кивнув він на Сергія.— Тобі що? Ти тогосвітній, справжня людина — ти, а ми — наволоч.
— Я щасливий?..— посміхнувся Сергій.— В чому ж те щастя?
— Е, та що казати! От літати обридло. Ще як війна була, то туди-сюди, а як війни не буде, то змусять же пасажирів чи пошту возити. Га? Як тобі подобається листоношею? Добра робота, ковінька йому в бік! Будь здоров!
Василь підніс пляшку до рота. Обличчя його зробилось червоне, він витягнув свої м'язисті руки.
— Немає горілки! — гукнув.
Він ще раз потягся, схилився на стіл і заснув. Сергій погасив лампу й ходив по темній хаті.
— Чом я прийшов сюди, до тітки? — думав він.— Хіба в мене були коли родичі? Чого вона здається така променяста?
Він почував себе до краю спорожнілим. Ніколи йому не було ще так важко, як тепер, він сам собі був неприємний.
Отже, він струснув з себе ці думки. Приступивши до вікна, він підніс свої очі до неба, й у великих просторах розтанула його туга. Його погляд потопав у безоднях між зорями й приймав йому в душу невимовну глибінь.
— Там моя оселя,— гадав він,— а тут я — вигнанець.
Ввечері пили чай утрьох: тітка, Галочка й Сергій. Говорила тітка. Вона розповідала сьогочасне життя: душу оплутали, дихати без дозволу не можна, білизну на облік беруть, зайвий стілець однімають... І це зветься комунізм?
— І як це нудно, мамочко,— про комуністів,— промовила Галочка.— От літо минає, холодно буде, зима, бр-р...
— Зима! Тобі аби гуляти! — скрикнула тітка.— Хіба ти згадуєш утопленого батька, хіба тобі болить моя туга? Ти ще їм служиш, спину гнеш!
Тітка голосно заридала. Галочка ніяково схопилась і підбігла до неї.
— Геть, геть! — гукала тітка.— Ти сама більшовичка! Сергій встав, подякував і пішов до себе. Ця сварка була
йому неприємна. 1 тут колотнеча!
За хвилину до нього постукала Галочка.
—
Він хотів спитати її ще щось, аби затримати коло себе. Але що питати?
Коли вона пішла, Сергій знову відчув сам до себе гостру відразу. Він довго стояв коло вікна, дивився на небо, але й воно вже не дало йому спокою. Та врешті він і не хотів його.
Думка про Галочку захопила його й зняла вихор йому в душі. Він знов пригадував своє дитинство, науку, п'ятилітнє поневіряння на фронтах,— і все те кригою лягало йому на серце.
— Я ж живий! — гукав він сам собі.— Я ж живий!
Ці слова він повторював, як відшукану таємницю. Він ніби згадав про це допіру, ніби прокинувся з довгого сну й на повні груди вдихнув п'янюче повітря життя. Він був, як висохле дерево, що його вогонь охопив враз од краю до середини. Він почував той огонь, якесь божевілля опанувало його.
— Треба боротися з собою,— гадав він,— треба називати себе йолопом.
Так казав він, ніби мав до себе жаль.
Клуб «Амортизатор» за кілька день одкрито жвавими заходами Тимошівського. Його пророкування справдилось: все місто справді було на відкритті клубу. Привітальні промови відбулися зарання, й тільки-но запалено лампи, публіка й музика були напоготові. Гримнув вальс; покриваючи його звуки, Тимошівський бадьоро гукнув французькі назви. Мури театрального будинку напружились, стримуючи рух юрби, що задвигкотіла суцільним колом.
Танцювали з захватом, з цілковитою відданістю танцям. Танцювали зосереджено й уперто — вперше після жаху громадської борні.
— Messiers, angagen vos dames! *
* Панове, дамський танок (франц.).
Сергій Данченко стояв збоку коло стіни й дивився на Галочку. Вона була тут і теж танцювала. З ким — то байдуже. Сергій почував, що танцює з нею він. Він бачив зблизька її обличчя, оповивав рукою її стан. Вона нахиляла голову трохи набік, і це робило її ще прекраснішою.
Коло стін купчилось щораз більше народу, і Сергієві доводилось підніматись навшпиньки та через плечі зазирати, щоб не втратити Галочку з очей.
Підійшов червоний Василь і сказав:
— Ти осьдечки. Я вже з півгодини тебе шукаю. Дивишся, як кузиночка танцює?
— Дивлюся, як танцюють,— відмовив Данченко.
— Та невже? Ні, ти зверни увагу: здається, били їх, били, реквізували, розстрілювали — аж вони знову танцюють? По парі ж сорочок не лишили — а дивись, які одягнені. Важко, важко їх защипнути! Га, як ти думаєш? Це мені до вподоби!