Військовий літун
Шрифт:
— Ти сам?
— Сам як палець. Кохану свою на село по харчі одрядив. Та й сам я тільки вчора приїхав. Де був? — Василь нахилився й промовив пошепки: — Повстання ліквідував. Ну, й погуляли, біс його матері! Ходім, для того шукав.
Він потяг Сергія між натовпом у кутню кімнату за сценою. Там пили горілку, їх зустрів веселий гомін і вигуки.
— Ось де ми танцюємо,— промовив Василь, кидаючи додолу куртку.— Сідай, вип'ємо, щоб дома не журились!
Сідати не було де, та й взагалі мало хто сидів. Здебільшого
— Промова, промова! — гукнули враз, і на плечах товаришів з'явився високий літун з пляшкою в руках. Хтось з реготом підтримував його ціпком у спину.
— Товариші,— почав він,— як усі ми — літуни, то вип'ємо за наше літунське здоров'ячко! Хай нам легенько тикнеться тепер і на віки вічні! І плювати нам зверху на весь божий світ!
Гучні оплески й брязкіт шклянок покрив промову. Тільки Василь невдоволено пробурчав:
— Не люблю промов! Нащо базікати? Хочеш пити — пий, убити — вбий, а не пащекуй! П'ю за мовчки!
Сергій постояв трохи й вийшов. У залі танцювали безкраїй вальс.
В кутку кімнати, нікому не помітний, куняв воєнком, сидячи на стільці. Денна біганина задля відкриття цього клубу геть стомила його, і він солодко дрімав під галас. Коли в кімнаті притихло, він прочунявся, і голова його закрутилась з горілчаного духу.
На столі миготіла свічка, а біля столу, схилившись на руку, сидів задуманий Василь. Воєнкомові спершу здалося, що Василь сам у кімнаті, але згодом він примітив п'яних, що спали долі. Воєнком підвівся; мелодії вальсу линули крізь непричинені двері.
— Хто там? — гукнув Василь.
— Це я.
— До речі! Ходи сюди, маю справу.
Воєнком підійшов до столу і сів поруч Василя. Той випив чарку і налив воєнкомові.
— Пий!
Але воєнком не пив, і Василь довго дивився на нього своїми червоними, посмішкуватими очима. Далі він зігнув руки, і усі м'язи на його грудях заворушилися з сміху.
— Слухай,— сказав він, нахилившись,— слухай, воєнко-ме! Одпустиш мене з своєї сотні? Під три чорти літунство, я роблюся чекістом! Це мені до вподоби! Га? Я оце вчора повернувся — повстання ліквідував. Ото розкіш! Літунство — нісенітниця! Чуєш?
— Згода,— сказав воєнком. Василь ударив його по плечі.
— Я ж знав! Люблю таких комуністів, як ти! У тебе завсіди можна! Ти свій хлопець, їй-богу!
Воєнком щораз більше почував, що п'яніє з горілчаного чаду. Він схопив Василеву руку й засміявся.
— Я — свій хлопець! — скрикнув він.
— Пий, воєнкоме!
Але воєнком не слухав його. Він сміявся.
— Як вони весело танцюють! А це що — п'яні долі? Я теж п'яний.
Він перестав сміятися. Вони дивились один на одного з безмежним довір'ям, як змовники у вогкому льохові старовинного замку.
— Ти слухай,— промовив Василь,— я хоч
Свічка на столі догоріла й погасла; у темряві ще виразніше заплигала музика. Досі ще танцювали ненаситний вальс. Воєнкомів голос забринів дивно в його супроводі.
— Ми беремо цей бруд й прядемо білі нитки.
Василь нахилився й знайшов помацки долі свою хутрову куртку.
— Ходімо,— промовив він,— подивимось, як танцюють. Воєнком поправив пістоля і вийшов у залу поважний і
спокійний, як завсіди.
— Меdames a drost, messiers a gauche!*
* Дами — праворуч, панове — ліворуч! (Франц.)
Тимошівський літав по залі й усіх запалював своїм завзяттям. Василь ледве знайшов Данченка за юрбою.
— Ти втік? — промовив він.— Ти стоїш видивляєшся? Данченко почервонів з його посмішки.
— Та я радий податися звідси,— відповів,— ця туманина торохкотить мені в ухах.
Вони вийшли. Все місто вже спало, і грюкіт, що вилітав з танцювальної зали, умирав на її порозі.
— Як гарно,— сказав Сергій,— чи не здається тобі, що десь далеко, а може, близько, поруч, ходить ще один ти й бачить у темряві, як і вдень?
Василь голосно плюнув:
— Знаєш, все, що хочеш, а свого двійника я не потерпів би! Застрелив би, як собаку.
Вони пішли, мимоволі звертаючи в темні алеї. Гущавина покривала їх.
— Я вже не можу спати так, як інші, щоночі,— сказав Василь,— часом сплю вдень, а часом три доби не лягаю, люльку курю.
Він перечепився за пеньок, вилаявся, але сів на нього. Сергій ліг на траву біля Василя.
— А я згадую давнину,— промовив він.— Чи пам'ятаєш той час, коли я вперше приїхав на фронт? Ніхто не помічав мене, тільки нишком сміялися з мого потворства. А ти — ні. Ти потоваришував зі мною. Ми жили в одній ятці, грілись коло одного вогню. Це чудно так! Я ніколи доти не мав товариша.
Василь креснув огонь. На хвилю їх обстали кущі й дерева, а за мить знову подалися у морок. Люлька жевріла, як великий світлик, що застиг у повітрі.
— А ще я думаю про танці,— казав далі Сергій,— ну що таке танці? Крутяться, скачуть люди. А оце я побачив, що в танцях є щось глибоке, без краю принадне.
Василь засміявся.
— О, кузиночка твоя творить дива! Тільки ти, Серьожо, справді не здурій! А то ногу зломиш.
— Вона справді чудово танцює,— захоплено промовив Сергій.— Нічиї ноги не ступали так вільно, нічиї руки не піднімались так плавко! О, в танцях вона справді прекрасна.
Василь нахилився над ним.
— Коли так, то не будь же дурний, як затичка з випитої пляшки! Я навчу тебе, як робити: вночі, як твоя цяцька ляже спати, іди й лягай коло неї! Тільки так — інакше пропадеш. Так я робив завсіди, а й разу не помилявся.