В забутій країні
Шрифт:
Чан зупинився, щоб хоч трохи звикнути до цих страшних, нелюдських картин, а тоді попрямував головною вулицею, що починалася зразу від сходів. Він ішов похнюпившись і непомітно оглядав усіх зустрічних. У кишені в нього лежав напоготові дванадцятизарядний пістолет.
Біля якихось дверей сидів беззубий, зовсім сивий старий араб. Пан Чан вирішив удати з себе турка — з його здібностями неважко було це зробити — І звернувся до араба турецькою мовою. Однак той мотнув головою, пояснюючи, що нічого не розуміє. Пан Чан не розгубився і перейшов на англійську мову. Виявилося, що старий трохи знає її.
Вони
Пан Чан не випадково звернувся до цього араба: він знав, що старі люди сплять мало, тому більше бачать і чують, що діється навколо. Кожен, хто спустився сюди, має пройти цією вулицею. Отже, коли двоє “єгиптян” справді переховуються тут, старий араб не міг не помітити їх.
Поговоривши трохи з Чаном, старий налив склянку амбіту й сказав:
— Хоч я все своє життя був злодій і грабіжник, але все-таки залишився правовірним мусульманином. Пророк заборонив своїм учням пити вино, але про амбіт він нічого не сказав, бо це ж сік.
І старий випив. Тепер Чанові вже легко було допитатися в нього про все, і він дізнався, що ті двоє “єгиптян” тут. Вони ночують в одного напівгрека-напіввірменина. Його по всьому Суецькому каналу знають, як запеклого негідника. Він був ватажок банди, яка грабувала моряків і пасажирів, що зупинялися в Суецькому порту.
Старий араб нічого не приховував: у цьому кварталі жили самі злодії, і він гадав, що й Чан теж злодій.
Попрощавшись із ним біля одного з шинків, Чан пішов далі. Він легко знайшов будинок, де жив отой напівгрек-напіввірменин. На дверях не було ні дзвоника, ні молотка, і Чанові довелося постукати кулаком.
На стукіт вийшов чоловік з величезними вусами і звернувся до Чана незнайомою мовою. В його грубому голосі почувалася загроза.
— За мною женеться поліція, — тихо сказав Чан каліченою англійською мовою.
— Ну то й що? — сказав хазяїн теж по-англійськи.
— Сховай мене!
— Скільки в тебе грошей? — недовірливо спитав бандит.
— А тобі що до того? Гроші в мене є, а скільки їх і звідки вони — моє діло, і тобі до того зась. Я прошу дати притулок, і якщо ти переховаєш мене на одну ніч, заплачу п’ять рупій.
Хазяїн спершу не погоджувався: він обіцяв двом пожильцям нікого не пускати на ночівлю, поки вони тут. Але потім подумав, що п’ять рупій за одну ніч — добрі гроші. Ті двоє іноземців уже міцно сплять, вони й не знатимуть нічого. І хазяїн упустив Чана, замкнув зсередини двері на величезний замок, а ключа від нього поклав собі в кишеню. Пильне око спостережливого Чана не проминуло жодного його руху. Він добре розумів, що найменша необачність може згубити його.
У першій кімнаті, куди вони ввійшли, на столі горів маленький недогарок свічки, вставлений у пляшку. В кутку стояло гарне широке ліжко; на гачку, вбитому просто в стіну, висіло пальто. Все було вкрите товстим шаром пилу й бруду.
Хазяїн узяв свічку й провів Чана до сусідньої, прохідної, зовсім порожньої кімнатки; тут не було нічого, крім старої, подертої мати на підлозі.
— Ось твоє місце, — сказав хазяїн. — Можеш
Пан Чан засунув руку в кишеню і спритним рухом витягнув звідти величезного ножа. Хазяїн подивився на ножа, потім на Чана і раптом тямуще усміхнувся. Чан дав йому п’ять рупій. Той уважно оглянув кожну монету, підкинув на долоні і вийшов з кімнати; двері за собою він зачинив.
Чан залишився в пітьмі, тільки з першої кімнати ледве пробивалося в щілинку світло. Він навшпиньках підійшов до дверей у третю кімнату і приклав до них вухо. Звідти чути було глибоке дихання: люди там міцно спали. Чан, переконавшись, що він таки недаремно прийшов сюди, ліг на мату, заплющив очі і незабаром тихо, рівно захропів. Так він пролежав довгенько, а коли розплющив очі, в першій кімнаті вже не було світла. Значить, і хазяїн заснув. Весь дім обгорнула непроглядна пітьма. У кімнаті стояла така задуха, що важко було дихати.
Чан тихо прочинив двері до хазяїна. Почувши, що той голосно хропе, він повернувся до своєї кімнати, вийняв з кишені і засвітив маленького ліхтарика й почав оглядати двері в третю кімнату. Вони були замкнені на замок.
Спритними, як у фокусника, руками він витяг у хазяїна з кишені ключа. Хазяїн навіть не ворухнувся. З ключем у руці Чан підійшов навшпиньках до дверей у третю кімнату й почав обережно відмикати замок. Відмикав він дуже повільно, намагаючись не скрипіти: коли б хто-небудь прокинувся, то й справа загинула б, і сам Чан навряд чи врятувався б. Йому довелося згаяти хвилин десять, щоб відімкнути замок і відчинити двері.
Увійшовши в кімнату, де, на думку Чана, були “єгиптяни”, він засвітив ліхтар і роздивився навколо. Тепер уже в нього не було сумніву, що тут переховувалися саме ті, кого він шукав. Обидва втікачі лежали напівголі просто на долівці, в різних кінцях кімнати. Зовні вони скидались на коптів. [22] Один мав довге волосся, підстрижене до вух, а другий, старий чоловік, був зовсім лисий. Вони були схожі один на одного: ті самі тонкі губи, круті вилиці і гострі, як у євреїв, носи з широкими ніздрями.
22
Копти— народність, що живе в Єгипті; коптів вважають нащадками стародавніх єгиптян. Коптська мова, що була витіснена VII віку н. е. арабською і збереглась до наших днів лише як церковна, є остання стадія розвитку староєгипетської мови.
Чан не звик гаяти час. За кілька секунд, поки горів ліхтарик, він устиг розглядіти кімнату та “єгиптян” і навіть помітив, що старий спав на подушці, а в другого під головою не було нічого.
Ставши на коліна, Чан побачив зблизька обличчя старого: рубець, що розітнув йому щоку від вуха до рота, заподіяно якоюсь тупою зброєю. Під головою в нього була не подушка, а якась річ, загорнута в брудну шматину. Чан ще раз увімкнув ліхтарика, затулив його рукою, щоб світло не падало в очі старому, і уважніше оглядів річ, яка правила тому за подушку. В шматину було загорнуто щось важке — чи то каменюку, чи щось залізне. І раптом Чан збагнув: це ж той самий жук-скарабей!