В забутій країні
Шрифт:
Тіло священного ібіса вкрите гарним білим пір’ям із срібним полиском, але на голові й на шиї в цього птаха є місцинки зовсім голої чорної шкіри, яку важко було зробити на місці. Тож капітанові Дхірендрі довелося вбити кілька птахів, здерти з їхніх голів шкіру, зшити окремі клаптики її і натягнути на маску так, щоб вона закрила маленькі шевські шпильки, якими було прибито серповидний дзьоб з міцного чорного дерева.
Капітан Дхірендра завжди брав з собою в дорогу скриньку із скляними очима, що ставали йому в пригоді, коли він показував тубільцям усякі фокуси. У кожній масці Дхірендра
Пан Чан був заклопотаний своїми справами. У нього теж була своя скринька з різними речами, що допомагали йому в роботі. Перед тим, як ми мали вийти, він вийняв із тієї скриньки фарби і злегка пофарбував наші тіла під колір шкіри хороброго мисливця, якого ми бачили кілька днів тому в колісниці.
Найлегше було зробити одяг: у давнину єгиптяни звичайно носили тільки на стегнах пов’язки, що сягали аж до колін.
Мої товариші готувалися стати богами, а я залишився простим смертним, що був при них за жерця. Я мав статечний вигляд, але все-таки на жерця не скидався. Отож Чан нагострив бритву і чисто виголив мені голову, хоч на ній уже й без того волосся було обмаль. Поголив він також і вуса та бороду, яких я не стриг уже багато років. Але цього йому було мало, і він одібрав у мене ще й окуляри.
За годину до заходу сонця ми спустилися з гори в долину. Наш загін мав досить дивний вигляд: стародавні боги Гор, Анубіс, Тот і їхній старий жрець — і в кожного з них… звичайний речовий мішок та рушниця останнього зразка! Крім того, Анубіс ніс під пахвою підзорну трубу і димів сигарою, Тот мав у руках аптечку, а в Гора висів на плечі польовий бінокль… Якби мої товариші з Ірландського музею побачили тоді нас, вони, напевне, сміялися б до нестями.
Ще на горі, перш ніж вирушити, я уважно оглянув своїх “богів” і був дуже задоволений. З Дхірендри й Чана вийшли чудові Анубіс і Тот; Дхірендра був рухливий, як і належить богові з шакалячою головою, а Чанове черево цілком личило патронові міста Гермополя — богові Тоту. І Дхандас також відповідав своїй ролі, особливо тому, що був дуже високий: у старих єгипетських переказах сказано, що Гор набагато вищий за інших богів.
Ми вийшли на шлях Сидячих Писарів. Я йшов попереду загону і тільки часом зупинявся, щоб вислухати вказівки бога Анубіса.
Насамперед ми хотіли підійти до села, яке бачили в бінокль, щоб цієї ж ночі перевірити, чи можемо ми успішно грати свої ролі, чи, навпаки, зазнаємо невдачі.
Ми йшли вже чотири години. Надходила північ, і в небі серед зірок яскраво світив місяць. Надворі було так видно, що ми добре бачили постаті сидячих писарів; вони, мов віхи, вказували дорогу до села.
Хоч в обличчя нам повівав прохолодний вітерець, я дуже стомився і тому страшенно зрадів, коли Анубіс дозволив нам зупинитися на відпочинок.
Ми поклали мішки на землю і посідали на них. Цікаво було дивитися, як Тот розкриває коробку із засушеною динею, а Гор виймає з мішка пакунок печива. Коли все було готове, троє богів поскидали маски, і ми з насолодою взялися вечеряти.
— Ми не маємо
Ми встали і слідом за Анубісом попрямували стежкою через поле низенької пшениці, що ледве досягала нам до колін. Хвилин через п’ять ми дістались до річки, пройшли берегом не більш як двісті-триста метрів і несподівано натрапили на маленький будинок. Двері були такі низенькі, що нам довелося нахилитись. Коли ми ввійшли, Тот ввімкнув кишеньковий ліхтарик, що його він завжди носив із собою, і ми побачили двох чоловіків. Ті спали просто на долівці, на соломі. Вони не мали на собі ніяких прикрас, отож це були або землероби, або пастухи чи рибалки.
Посеред кімнати догорав вогонь, а поряд стояв каганець з олією і зануреним у неї ґнотом. Анубіс засвітив каганця, і в кімнаті стало видно.
Я взяв у Дхірендри каганця — адже богові не личить тримати в руках такі речі — і підніс угору.
Світло збудило хазяїв. їм здалося, що в кімнату вдерлися злодії; вони схопились, миттю дістали звідкись сокиру та важенну каменюку і вже ладні були дати нам відсіч. Але враз вони побачили перед собою моїх товаришів… Дуже важко описати вам те, що сталося далі.
І каменюка, й сокира зразу ж упали на землю. В одного з хазяїв від страху одвисла нижня щелепа, і він дивився на нас божевільними очима. А другий, тільки-но розгледів нас, зойкнув, сторопіло вхопився руками за голову і впав на долівку.
— О Горе, сину Озіріса, владаря вечірньої і вранішньої зорі, зглянься на свого раба! — закричав він.
Ми заздалегідь домовилися, що я заговорю з ними: треба ж було перевірити, чи можу я розмовляти їхньою мовою, чи ні.
— Заспокойся! — сказав я. — Не треба боятися. Боги Нілу прибули до твоєї країни не для того, щоб заподіяти тобі лихо.
Чоловік, що лежав на долівці, не зважувався підвести голову, і я не знав, чи зрозумів він мене, але в цей час заговорив другий з них.
— Ви жрець? — спитав він.
— Так, — відповів я. — Великі боги Гор, Анубіс і Тот прийшли звідти, де вони живуть з давніх часів. Просто перед тобою стоїть Анубіс, що приніс жертву на честь Озіріса. А оце батько вечірньої і вранішньої зорі Гор; він створив сонце, що зогріває весь світ. Поруч із ним — бог мудрості Тот. Він може навчити тебе всього, чого не знали навіть твої предки. Озіріс послав їх до твоєї країни і звелів, щоб їх урочисто прийняли у храмі бога сонця Ра. Там, під цим храмом, спочиває в гробниці Серафіс, чия душа безсмертна.
Коли я замовк, бідолаха, що досі лежав нерухомо долі, враз схопився і вибіг на вулицю, галасуючи:
— Боги зійшли на землю! Кінець світу!..
Другий зовсім перелякався, опинившись віч-на-віч з богами, і за якусь мить і собі вибіг у двері слідом за товаришем. Це все сталося так раптово, що я навіть не збагнув, чи зрозуміли вони мене, чи ні. Але я вже знав, що можу говорити їхньою мовою, хіба що вимовляю слова трохи інакше, ніж вони.
Коли ми залишились самі, Дхірендра спитав мене: