В забутій країні
Шрифт:
— Ну, як, зрозуміли ви, що вони казали?
Я відповів, що легко розумію їх, хоч, мабуть, ця мова трохи відрізняється від тієї, якою говорили стародавні єгиптяни, що жили на берегах Нілу.
— Ну, тоді все гаразд, — зрадів капітан Дхірендра. — Ми діємо правильно і тепер треба не гаяти ані хвилини. Ви казали, що найважливіші релігійні відправи єгиптяни влаштовували на берегах ріки. Тому нам неодмінно треба роздобути човен.
Берегом ріки ми рушили до села. Попереду йшов Анубіс, а за ним — ми всі. Ми пройшли зовсім небагато, коли враз побачили
Чан і Дхандас пішли по речі, а ми з Дхірендрою заходилися коло човна: треба було прибрати його, щоб трьом великим богам не соромно було пливти ним.
Ми сховали наші речі під лави, а зверху постелили трави, щоб м’яко було сидіти. Дхірендра прив’язав до корми весло і показав мені, як ним орудувати.
Десь о третій годині ночі ми відпливли. У цьому місці річка була неширока, місяць світив яскраво, і ми добре бачили обидва береги.
— Не поспішайте, — сказав нам Дхірендра. — Ми повинні плисти неквапливо, і хай станеться те, що вже судилося.
Я не розмовляв з товаришами — вони сиділи на другому кінці човна, — а гадав, що має нас ще спіткати.
Посріблені місячним сяйвом, береги були дуже мальовничі. В одному місці річка завертала, і ми знову побачили шлях Сидячих Писарів. Тихі, мовчазні статуї викликали якийсь жаль до себе.
Ми пливли повз села, рибальські халупи й храми із сходами, що вели до води. Що далі ми пливли вниз річкою, то вона ставала ширша, а береги — вищі та стрімкіші.
Навколо стелились поля, зеленіли сади. Земля була родюча. Тут уже села стали інші: замість очеретяних хат ми бачили будинки з невипаленої цегли. Людей не видно було ніде: всі міцно спали, і гадки не маючи про те, що до їхньої країни, удаючи богів, зайшли чужоземці.
Течія була повільна-не швидша, як п’ять-шість кілометрів на годину; отже, ми пропливли яких двадцять кілометрів, коли зазоріло і незабаром долину затопили сонячні промені.
Тоді ми ще раз оглянули, чи все до ладу зробили, і кожен обміркував свою роль. Троє богів стали на помісток, зроблений на носі човна, Гор — обличчям уперед, а Тот і Анубіс — позад нього, обличчям до корми. Раннім-рано, в імлі, що здіймалась над водою, ці небесні боги на річці, звичайно, повинні були приголомшити кожного.
Перший, кого ми зустріли, був рибалка, Він розкладав мокрі сіті, щоб висушити їх на сонці. Побачивши нас, він обхопив руками голову, впав на землю і лежав, аж поки ми зникли з очей.
Потім ми пропливли повз голого хлопчика — він сидів на березі під деревом, його чорне волосся було зачесане на правий бік. Побачивши нас, він закричав з переляку і втік, мабуть, додому — сказати матері, що з’явились троє богів.
Ми були певні — хай тільки хто-небудь побачить нас, як зразу ж по всій країні пошириться звістка про те, що на землю зійшли боги. Тому й не дивувалися, коли бачили, як люди бігли від села до села, сповіщаючи про нашу появу.
Нарешті ми підпливли до великого селища. Тут до ріки підступала висока кам’яна
Мені стало моторошно, коли я побачив яких чоловік триста, та ще й здебільшого озброєних.
Але Анубіс сказав мені:
— Професоре, більше витримки! Починайте свою роль. Зупиніть човен посеред ріки і сповістіть народ про нас.
Я заздалегідь підготував промову і вивчив її напам’ять; тож я обернувся обличчям до натовпу й голосно почав:
— Слухайте всі! Великі боги Нілу за давніх часів берегли ваших предків від усякого лиха; тепер, через багато століть, вони знову зійшли на землю своїх улюблених дітей. Вони прибули сюди, щоб принести вам спокій і щастя. Боги бажають людям добра!
Всі хотіли розглядіти нас, і люди, підштовхуючи одне одного, щораз ближче підходили до води. Вони належали, як я помітив, до різних соціальних груп, а одягнені були так, як у давнину одягались єгиптяни. Були серед натовпу воїни в довгих пов’язках на стегнах, озброєні списами, торговці, що покидали свої крамниці, ремісники, вельможі в довгому одягу і багато жінок та дітей.
Я мимоволі звернув увагу на те, що більшість мала на шиї намисто, а декотрі навіть по два-три разки. Та й не дивно: стародавні єгиптяни страшенно любили намисто і робили його з усього — з каміння, фаянсу, скла, слонової кістки, золота, срібла, міді й дерева, часом позолоченого. Намисто у стародавньому Єгипті не вважали жіночою прикрасою, як у нас, — його носили не тільки жінки, а й чоловіки.
Я ще не знав, чи зрозуміли вони мене, коли раптом на покрівлі палацу з’явився якийсь чоловік у пишному вбранні — мабуть, великий чиновник — і голосно сказав:
— Гор, якого побожно носять у серцях своїх правителі нашої країни, спустився до нас на землю. Гей, серафійці! Вітайте своїх богів! — І він став на коліна й низько схилив голову.
Всі присутні зразу ж послухались і впали ницьма. Я зробив те саме. І тоді боги підняли високо над головою праві руки й повільно опустили їх униз — так вони благословили жителів цієї країни.
Розділ XIV
МІТНІ-ХАПІ
Ми попливли далі, а народ почав розходитись. Озирнувшись, я побачив, як ворота палацу відчинилися, з них виїхала колісниця й швидко помчала на південь. Значить, жителі столиці, розташованої біля підніжжя гори, вже сьогодні знатимуть, що до них пливуть рікою Гор, Тот і Анубіс, які знов повернулись на землю, де жили в ті далекі часи, Коли люди були нерозумні й темні.
Надворі ставало дедалі жаркіше. Я старався сховатися від сонця, але моїм товаришам було гірше: вони стояли на самому осонні, і їм ніде було дітися від пекучого проміння; а найгірше дошкуляли маски. До того ж вони знемагали від спраги та голоду: адже богам не можна було ні їсти, ні пити.