В зоряні світи
Шрифт:
— Ось покладемо тебе зручніше… — говорила, піднімаючи Михайлову голову собі на коліна й обхоплюючи його руками під пахви.
— Правда ж, тобі вже набагато краще?
Легко, без напруження поклала кремезного юнака на його лежак. Повернула в правий бік, приговорюючи:
— Отак полеж, на випадок нудоти.
Іван Макарович і Загорський теж добре стукнулися, але вони цього й не помічали, стривожені пораненням Мілька. Мовчки дивилися, як порається біля нього Ольга, подавали потрібні їй речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може здвиг кори Місяця?
— Загадково,
— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!
Тільки тепер Іван Макарович і Ольга звернули увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.
— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — але хіба назавжди? Як ви гадаєте, Загорський?
— Треба знайти вихід…
В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.
— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, І струс поверхні…
— Вибух то вибух, але там немає ніякого вулкана! Ми ж маємо докладну карту…
Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці, в радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.
— Мені здається, що це атомний вибух, товариші, — підсумував професор.
— Це можливо, але навіщо їм було робити такий експеримент? — сказав Загорський, маючи на увазі “сусідів”.
— Мабуть, догралися з новим радіоактивним елементом…
— “Селеніт-1”?
— Так.
Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! “Комета” впала. Радіопередавач пошкоджено, Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?
Іван Макарович дивиться на Ольгу та Загорського. Приголомшені катастрофою, вони стоять біля ілюмінатора і, мабуть, стежать за тією зловісною газовою стіною. В Ольги зосереджений вираз обличчя, Микола насуплений. Стоять, ніби коло вікна вагона, дивляться на пропливаючий краєвид і кожен думає про своє.
Враз Ольга повертається і швидко підходить до батька.
— Тату! — вигукує, припадаючи йому до грудей.
— Чого ти?
Іван Макарович почав механічно куйовдити їй волосся — так він заспокоював її, коли вона була маленькою, А вона відхилилася, приклала йому долоні до щік:
— Чого у вас така байдужість? І в Миколи… Скажіть, невже…
— Це тобі здалося, Олю! — заговорив Плугар твердим голосом. — Просто — я міркую…
— Але ж треба щось робити — чуєте? — робити!
— Вірно, дочко! Доки не зробимо всього, що в наших силах і навіть більше, — не відступимо. Так, Загорський?
— Так, Іване Макаровичу.
Пригнічений стан експедиції змінився активним. І це не був відчай, ні. Живі люди боролися за життя.
Найперше — це треба було прокласти шлях назовні, а потім підготувати ракету до зльоту. Іван Макарович, і Микола, й Ольга, пропонували на загальний розсуд багато проектів. Загорський висував таку думку. Вони включать реактор і просунуться на деяку відстань по грунту. Можливо, сам рельєф допоможе хоч трохи повернути ракету. Проти цього заперечував професор.
Ольга пропонувала вибити ілюмінатор. Але це загрожувало втратою повітря. Не встигли б вони закрити його, як уся “атмосфера” ракети вилетіла б з неї. Цим рискувати не зважувались.
Що ж робити? — тривожно билася думка. Здавалося, не було виходу. Але вилетівши в пошуки, вона не складала крил.
— А що порадив би Михайло? — спитала Ольга.
Всі глянули на свого товариша, що лежав у забутті.
— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.
Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.
Ольга в нервовому пориві обхопила Загорського за шию і поцілувала в щоку, потім підбігла до батька і вкрила поцілунками його колюче обличчя.
— Ми врятовані! — гукала вона. — Ми врятовані!
— Так, так, Олю, — говорив Плугар, думаючи про те, чи вдасться якось поставити величезну ракету вертикально, щоб можна було стартувати.
Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу — надів скафандр, узяв лопату, кайло. Хотіли викачати з коридорчика повітря, але це не вдавалося. Микола зайшов туди, і за ним щільно прикрилися дверці. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпуса овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло зсередини, на якусь мить Микола відчув вітер! Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору, стиснув плечі.
Просунути свою кремезну постать у люк Миколі було не легко, та ще в скафандрі. Намагався стиснутись, зіщулитись. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!
Нарешті видерся наверх. Навколо, як і раніше, було мертво й пустельно. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати, щоб дістатись до вхідного люка. Працювати було не важко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий грунт.
Росла купа викопаної місячної “землі”, а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а тоді що? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! За скільки ж її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?
Микола в деталях обдумував план, але кожного разу натрапляв на непереборні труднощі. Тільки він подумав про використання всюдихода, як тягача, — відразу постало запитання: “А чим його чіпляти за ракету?” Або заглибина. Чим витягати землю? Навіть відер немає… От коли б копати вдовжину — було б легше, хоча б довелося вийняти вдвоє більше грунту!
Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і дістався всередину ракети. Іван Макарович і Ольга нетерпляче чекали його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети. І цим відразу ж скористався Плугар— разом із Загорським вийшов.