В зоряні світи
Шрифт:
Ольга лишилася біля Михайла. То рахувала пульс, то перевіряла неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у неї покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій. Голова його, охоплена білою пов’язкою, золотилася в сонячному промінні. “Сонце, — подумала Ольга, — може, воно тут допоможе? Воно ж посилає найрізноманітніші промені! До земної поверхні багато з них не доходить: їх затримує товща атмосфери. А тут,
— Пити… — приглушено сказав Михайло.
— Хочеш пити? — кинулась Ольга до термоса з водою, але передумала, зупинилася. — Потерпи трохи.
Намочила хусточку і кілька разів провела по спраглих юнакових губах.
Підійшла до ілюмінатора. Та ж сувора картина. Мовчазно здіймаються гірські шпилі, а над ними — чорне оксамитове небо. Серед зоряних роїв велично сяє Сонце — незвичне, зовсім незнайоме. З нього вихоплюються гігантські вогненні пелюстки, рвуться на всі боки, дивовижна корона оточує диск.
“Що несуть потоки твого проміння? — подумала Ольга, звертаючись до Сонця. І сама ж відповіла: — Безперечно, життя! Але ж як розгадати таємницю твоїх невидимих хвиль?”
Сонце беззвучно палахкотіло, щедро ллючи проміння на вкутану голубим шарфом Землю, на кам’янистий Місяць, на Венеру, Марс, на всю свою планетну сім’ю, його сяйво пестило і гостроносу ракету, в якій біля ілюмінатора стояла замислена дівчина, а на матраці лежав нерухомий юнак.
Нарешті, вона зважилась: треба підставити рану під проміння! Коли б у ньому були руйнівні хвилі, вони б уже дали себе відчути… Зрештою, й рентгенівське проміння в своїй суті шкідливе, але відповідні порції його дають позитивний ефект. Отже, маленькими дозами…
Ольга розв’язала пов’язку, і на рану впав пучок сонячних променів. “Раз, два, три, чотири…” рахувала Ольга до шістдесяти. Потім заступила сонце. Через хвилин п’ять знову відійшла…
— Ну, на перший раз досить, — сказала, кладучи пов’язку. — Стишується біль? Тобі легше? — спитала тривожно.
— Легше, — прошепотів Михайло. — Ласкава ти, Олю, хороша.
Веснянкувате її обличчя вкрилося рум’янцем радості — чи тому, що Михайлові стало краще, чи тому, що він сказав теплі слова…
Новий візит Діка
Плугар і Загорський обійшли величезне тіло ракети, в багатьох місцях подзьобане камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?
Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.
— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.
— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…
— Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у нас часу і… Що ж можна зробити однією лопатою? До того ж скоро настане ніч, бачите як низько ходить Сонце? Температура впаде принаймні на сто градусів нижче
Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав: “Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, і я б її поставив швидко!” А вголос промовив:
— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу, — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?
— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.
— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і чекати кінця?
— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам-завдання: обчисліть, скільки кубометрів грунту потрібно вийняти скільки часу відбере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна “батарея”?
— Так, але що це нам дасть?
— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?
Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.
“Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже Дік?”
Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.
— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…
— Що сталося?
— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Моєї ракети більше немає. Ви, тільки ви, можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь од мене… Я… я… — і він упав на коліна — В мене лишилося зовсім мало кисню… Я задихнуся!
— Його неначе хто підмінив, — сказав Загорський. А Плугар звернувся до Діка:
— Встаньте, це не личить людині! — І, коли той підвівся, струшуючи порох з колін, професор сказав: — Розкажіть, як це сталося.
— Після розмови з вами, професоре, я повертався до своєї бази. Коли це раптом — вибух! Спочатку світловий ефект, потім знялися гази і пилюка. І я зрозумів, що врятувати мене можете лише ви…
— Так-таки зразу й зрозуміли?
— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, я запевняю вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елемента. Мабуть, його критична маса набагато менша, ніж в урані. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!
— А як же вціліли ви самі?
— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може камінням — воно ж сипалося як град — а може, просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам’ятаю, але, як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!