Шрифт:
Мені страшно набридли в українській літературі хлопчики-підлітки – автори, що грають до 60 років мачо-підлітків. Я хочу літератури, написаної дорослими мужчинами. Є образ дорослого чоловіка – мужика по-справжньому в його вчинках: в нього є подвиги, в нього є злочини, в ньому є багато чого. Це ні в якому разі не є ідеальний герой, але він є запотребований.
Володимир Лис – професіонал. Не викликає сумніву, що він може написати книгу будь-якого обсягу і на
Він пише життя так, як на любих мені картинках невідомих народних малярів, що їх вішали на стіни колись у наших хатах, а тепер розгрібають по колекціях. Там біля перелазу якась дівчина в обіймах з кимось несусвітним, там русти-кальна хата з садком вишневим і солодкоголосі джмелі, що басами гудуть над неймовірними й простими почуттями, які палають у душах цих хат – у всій своїй неприкритій незграбності, варварстві й на розрив сорочки разом із душею. І фігури такі непластичні – як насправді це буває, і вигляд трохи блаженний, як насправді це буває. Бо людина без захисних обладунків перед лицем і горя, і радості – саме така й є. Вона саме така, коли її б’ють дрючком, коли вперше опиняється поряд з кимось без нічого, коли їй страшно чи страшенно солодко. І може бути при цьому Іваном, яким у рідних Кукурічках «оволоділа світова скорбота», а може ходити подіумом, ховаючи під тоненьким мусліном шрами на тілі й на душі.
І
Іван
Мамин голос, як завше, застає Івана зненацька. Він спиняється, озирається, присідає. Та думає, що не годиться отако лякатися, тому підводиться, нахиляє голову набік і затуляє пальцями вуха. Не засуває у вуха, як часом робить, а просто притискає пальці до вух.
«Я теперка як боцюн», – думає зненацька Іван.
Годилося б підняти ногу, тоді схожість із птахом буде справдешня, та раптом впаде? До того ж у боцюнів нема рук, щоб затуляти вуха. Є крила, але вони навряд чи годяться для такого діла. Ліпше кудись присісти. Он хоча б там, під тином. Мо’, мама більше не кликатимуть. Де там! Ледь сідає…
– Іване, – кричить мати, десь там, по другий бік хати. – Ти чуєш, Іване? Йди-но сюди!
Іван не чує. Точніше, вдає, що не чує. Його охопило те, що можна назвати світовою скорботою. Чи відчуттям світової скорботи. Десь він чув ці слова або читав, і вони йому сподобалися. Авжеж, від покійного батька (покійного? али ж батько тільки бозна-куди поваландався) лишилося чимало книжок – не тільки «Геометрія», «Тригонометрія», не тільки «Русские народные сказки» і «Сказки народов СССР», але й чотиритомник Джека Лондона (точніше, чотири томи з восьмитомника), і «Пригоди короля Артура», «Молоді літа короля Генріха ІV» і «Вибране» Миколи Нагнибіди, і «Избранное» Юрія Ритхеу (прізвища
Хоча Іван добре знає того щура, може його описати, носить йому хліба, навіть мнясо, й кладе біля комина. Вночі, коли йому не спиться, він уявляє, як щур вилізає зі своєї схованки, скрадається до хліба і хрумтить шкуринкою. Щуряче ікло блищить на місячному світлі.
Іван хоче написати щось про щура – може, оповідання, може, трактат (трататат, каже Іван), та не знає, з чого почати. Іноді думає, що можна б почати з опису щурячих очей, які вдивляються в темряву. Слово «трактат-трататат» він знає з синього «Философского словаря», виданого ще в совєтьські часи, старого й обтріпаного, як багато книжок, що дісталися йому від батька.
Згадавши про батька, Іван подумав, що таки треба відгукнутися на мамин поклик. Відгукнутися й неодмінного спитати про батька. Чогось йому здається, що мама знає, де батько тепер. Іван підвівся з колоди, на якій сидів і споглядав подвір’я, щоб іти до мами, та мама його випередила. Вона з’явилася з-за вугла хати, як богиня помсти за синову неслухняність й удавану глухоту – худа, розтріпана, наполовину сива.
– Ідоле окаянний, чого ти стовбичиш, як те опудало? Хіба ти не чув, як я кликала?
– Чув, матусю, та мене обхопила світова скорбота, – відказав Іван і трохи зіщулився, бо зрозумів, що мати шукає поглядом дрючка.
– Я тобі дам скорботу, я тобі дам світову, іскри тобі посиплються, – мама таки намацує очима ломачку і поволечки нагинається, аби її підняти.
Але Іван маму випереджає. Він хапає ломачку, хоче її відкинути, та раптом передумує. Він простягає шорстку і ще мокру од вранішньої роси ломачку мамі. Мати дивиться на сина спершу трохи ошаліло, а потім у її погляді показує дзьоба дивний чорний птах.
– Та беріть вже, матусю, бийте, коли вам так хочеться, – каже Іван і тицяє ломачку в матусині руки. – Я собі витерплю, така моя доля.
З його очей витискується сльозинка.
Одна-однісінька.
«Чому не дві, а хоча б три? – думає Іван. – Чого ти, око, таке скупе?»
– Ну не гаспид же окаянний, ну не одоробло ж ахтиянське, – вириває мама ломачку з синових рук і жбурляє геть.
– Чого ви-те, мамо?
– Чого? Він ще й здівається над рідненькою матір’ю. – У мами виходить «ріденька». – А щоб тебе підняло та над хлівом перевернуло. Марш гній викидати, гаспиде троямирський.
Під конвоєм матері Іван іде до хліва. Уявляє, як би він летів над ним і неодмінно впав би над тим місцем, де рохкає льоха. Ряба породиста льоха й цього року привела шестеро поросят, незважаючи на свій поважний, як для свинячого племені, вік. Та всіх забрала старша Іванова сестра Нюра, яку Іван прозиває Нюрка – розпатлана дзюрка. Або Нюрка – не зашита дзюрка. За те сестра неодмінно обзиває його придурком. Та до цього слова Іванові не звикати. Воно як реп’ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов. Іван пробував опиратися – хай Нюрка-дзюрка зоставить їм хоча б одне поросє, восени на празника (його, Іванового празника – Івана Богослова) заколють і матимуть свіжину.