Іван і Чорна Пантера

Лис Володимир Савович

– Так, образити, посмів образити, – сказала Таумі. – Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.

Маріонелла

відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.

Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші – хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, – мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього,

який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?

Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:

– Дівчинко моя, ти стомлена?

Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.

– Що ти сказала?

– Я сказала – дівчинко моя…

– Дівчинко? Це хто – твоя дівчинка, чорне одоробло?

– Ви, моя ясна білява пані.

Конец ознакомительного фрагмента.