Іван Вишенський
Шрифт:
розвівав, і він, притисши
хрест до себе, швидко щез.
«О, вітай, моя домівко,
тиха пристане по бурях,
до якої ненастанно
здавна-здавна я тужив!
Камінь тут довкола мене -
се тверда, незламна віра,
се мій дім і мій притулок,
подушка і накриття.
Хрест отсей - то мій товариш,
мій повірпиі; у дпі смутку,
оборона
і підпора в скону час.
Небо синє, що крізь отвір
загляда в мою печеру,-
се надія, що полине
у той шлях душа моя.
Сонце ясне, що при сході
на часок в мою домівку
сипле золото й порфіру,-
се великий божий дух,
що в блаженнії хвилини
грішну, скорбну людську вдачу
ущасливлює безмірних
райських розкошів чуттям.
А те море лазурове,
що там гріється на сонці,
а внизу тут б'єсь о скали,
і хлюпочеться, й реве,-
се життя земного образ
ясний, тихий та принадний,
коли здалека дивиться,
а гіркий, страшний вблизу.
Се мій світ. Усе змінчиве
щезло геть. Затихли крики,
гомін бою життьового
тут мене не долетить.
Щезло все дрібне, болюще,
що чуття в душі ворушить
і увагу відвертав
від найвищого єства.
Полишилось лиш постійне,
супокійне і величне.
Про постійне і величне
думай тут, душе моя».
Так балакав сам до себе
у яскині своїй старець,
що ще вчора звавсь Вишенський,
а сьогодні вмер для всіх.
Так балакав не устами -
він устами вже давненько
відовчився промовляти,
тільки голос духа чув.
І в яскині у куточку
сів на камені, плечима
сперся о стіну холодну,
голову схилив униз.
Голова його могутня
на худій, жилястій шиї
гнулася сама вдолину,
мов на тичці той гарбуз.
Сперши бороду на груди,
впер він зір у одну точку
і сидів отак недвижно
довго-довго, наче спав.
Зразу все немов померкло
перед ним, і дрож пробігла
по худім, старечім тілі,
і зомліли змисли всі.
Потім мов теплом дихнуло,
і по тілі розлилося
щось солодке, м'яко-м'яко
попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп'ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь!
Потім
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий -
любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,
десь летить за любим тоном;
та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,
небо й землю обняли.
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніші
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла иотенли.
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого,
й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
І рука якась незрима
розпуски барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає -
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті - і він заснув.
День за днем минав рівно,
як на морі безбережнім
хвиля хвилю рівно гонить,
хмара хмару в небесах.
У своїй печері старець
знов на камені недвижно
спочиває, вперши очі
в лазуровий неба звід.
Втім - о диво! Щось живеє
ворухнулось! На незримій
нитці понад вхід печери
зі скали спускавсь павук.
Старець пильно, дух заперши,
придивлявся павукові,
мов його не бачив зроду,
мов се з того світу гість.
А павук собі швиденько
від верха до споду входу
нитку натягав, по нитці
зараз догори поліз.
І почав як стій снувати,
протягати, заплітати
ниточки, і швидко сітка