Варан
Шрифт:
По-панібратськи відіпхнувши Варана, гість присів поряд навпочіпки, простягнув руки до вогню:
– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?
– У нас не змокає, – миркнув Варан.
Горні торкнув рукав його куртки:
– Ага… Як із крилами вода, – і чомусь засміявся.
– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостів сміх здався прикрим.
– Зайвої нема?
– Що?
– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…
– Староста казав – то хай сам і дає! – вигукнув Варан і зараз же пошкодував через свою гарячковість.
– Давай води, – наполегливо зажадав горні. – Давай рибу. Маєш хліб?
– Репс…
– Давай репс. І ще… ковдри не маєте? Просто сухої ковдри з пуху або з шерсті…
І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на підлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скінчиться – але горні, анітрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав підштанки, і Варан, ховаючи очі, швидше простягнув йому ткану ковдру.
– Ти чого? – горні наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановім виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаєш, свої звичаї… Я думав, розтану в цій мокротечі. – Він гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчій кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадіє…
«Мені хіба перед князем відповідати за твої шмарклі», – подумав Варан тужливо.
– Може, є що покласти на лавку? – поцікавився гість.
– Що?
– Ну, підстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаєш, отак сидіти, та й плісняви повно…
Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухість платить, і ми з батьком також…
– То цікаво тобі? Про бурлаку, що вогонь запалює? Розповідати?
– На те й дороги, щоби блукати, – миркнув Варан. – А в нас, пане горні, доріг нема. У нас або морем, або вгору… Нема в нас бродяг. Усі свої.
– Суворий ти. – Гість усівся, нарешті, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли підіймати мене будемо? Пам'ятаєш, що староста сказав?
Грюкнули двері. Лілька, молодша, вибігла одразу на середину кімнати – і завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горні, по шию загорнутого в ковдру:
– A…
– Де мати? – гостро спитав Варан.
– У полі, – писнула Лілька. – Сітки ставить із тітками. Зажадала кріплячок для якорів, і другий ніж, і…
– Тоська де?
– Матері помагає…
– Батя де?
– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе і йшов допомагати, затим що…
– Іди скажи батькові, – промовив Варан із тяжким серцем, – нехай іде додому. Скажи, гості в нас. Скажи, треба швидко.
Батько все зрозумів одразу. Скинув оком на цидулку старости, покосився на райдужне сяйво, що випромінювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклін людини, що спину гнути взагалі-то не звикла:
– Хай
І сказав уже Варану, неголосно, по-діловому:
– Півзавантаження. Риби для вояків замовляли – три мішки… Значить, шість бурдюків мінус три мішки риби й мінус горні – буде чотири бурдюки… Ворушися.
Варан зрадів із можливості нарешті позбутися причепливого горні. У ніші столу відшукав окуляри – два прокоптілих скельця в грубій металевій оправі. Тісніше затягнув куртку і не прощаючись вискочив із хати.
Ранкова риба плавала тут-таки, у кам'яному басейні, ще жива. Орудуючи сачком, Варан наповнив і зважив три мішки; дощ уперіщив сильніше й змив із нього луску, перш, ніж вантаж було перенесено, мішок по мішку, до гвинтового майданчика.
Пружина гвинта, накручена наполовину, здавалася незвично тонкою. До гаків на кошику вже припасовано два бурдюки; Варан завантажив рибу й потому, ледве вправляючись із дерев'яним візком, перевіз до гвинта від водозбірні ще два важенних пузирі з водою. Він устиг перепочити й пожувати солодкої смоли, перш ніж над краєм майданчика показалася голова горні: чужинець був блідий і задихався. «Еге ж, – подумав Варан не без зловтіхи, – сто сходинок у скелі – і ми вже непритомні…»
– Дихати… нема чим, – простогнав горні й усівся просто на мокрий камінь. Слідом за горні на майданчик піднявся Варанів батько – той був удвічі старший, ніс на одному плечі дерев'яну скриньку, а на другому поштовий мішечок для верхніх, і рівне його дихання не збилось анітрохи.
– Добре, – сказав батько, оглянувши гвинт і поцінувавши Варанову роботу. – Вантажте.
Варан заліз у кошик першим і вмостився біля мішків з іще живою тріпотливою рибою. Батько довго ходив кругом, перевіряв кріплення, зв'язки, погладжуючи пружину, бурмочучи молитву підіймачів і вряди-годи спльовуючи через плече. Дав у руки Варанові причальну линву з трійчастим гаком на кінці:
– Хто сьогодні на варті?
– Лиско.
– Переказуй вітання від мене і перевір, щоб він усе точно записав: рибу, воду, пошту… і… – батько кинув косий погляд на горні, завмерлого біля краю майданчика, наче закам'янілого від споглядання безмежно сірого виднокраю, – і горні хай візьме з рук у руки… Усе. Слава Імператору, лети, синку.
Швидко потріпавши Варана по плечу, батько відійшов до спускача. Зовсім іншим, невиразним голосом покликав чужинця:
– Горні, прошу на зліт.
Варан не подав паничеві руки. Чхаючи й зіслизаючи, той ледве вліз у кіш, пошукав вільного місця, зі страдницьким лицем примостився знову-таки на скриньці. Учепився за край кошика:
– Не перевернемось?
– Із половинним накрутом ідемо, – не втримавшись, зауважив Варан. – Можемо й перекинутися, коли не пощастить. Шуу не спить, – і підморгнув батькові.
– Бодай тобі з такою мовою, – гостро сказав той, беручися за спускач. – 3 Імператором… Раз, два… три!
Спускач вискнув, випускаючи пружину.