ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія)
Шрифт:
— Скажена кішка... — неголосно промовив голос справа.
Дівчина, тремтячи всім тілом від несамовитого холоду і переляку, повернула голову.
— Ти???
Той самий хлопець, з хатинки, весь мокрий і, судячи з виразу обличчя, неймовірно злий, викручував сорочку, стоячи поряд. — Яка нечисть мене потягла тебе рятувати? Мало під воду не затягнула. Жодних русалок не треба... А дряпаєшся...
Приступ паніки відступав, Аріяна відчула полегшення. Хоча б якесь знайоме обличчя в цій веремії. От тільки… Хто
На пісок почали падати перші дощові краплини, та вона їх не помічала.
— Ось, візьми консентію. Пережуй, повільно, як можна довше не ковтай.
Хлопець простягнув їй на долоні щось темне, і незрозуміле, схоже на скручений сухий листок. Аріяна машинально взяла, але їсти не стала. Гострий погляд світлих очей заворожував — не відірватися.
— Що це? — злегка стукочучи від холоду зубами, спитала вона.
— Хочеш, щоб русалки все ж втопили тебе, — як хочеш.
Аріяна подумала, що не відомо ще, хто тут більше божевільний, та все ж спитала:
— Що сталось? Я нічого не розумію...
— Навіть мала дитина знає, що до Озера Русалок підходити неможна — зачарують та втоплять! Не знаю, звідки ти і що в тебе за проблеми, — він багатозначно постукав по чолі пальцем, — але я б на твоєму місці пожував консентію і забирався звідси, поки русалки не заманили тебе в воду знову.
Він натягнув сорочку, витер дощові краплі з обличчя і зібрався йти. А статура у нього, виявляється, як у хорошого спортсмена. Напевно гарний плавець.
— Стій!
І тут почалося. Тепер не краплі, а струмені дощу полилися з неба, просто як на зло! Аріяна розгублено спостерігала за фігурою хлопця, що розчинялася в темноті, її єдиною надією...
Вона схопилася з піску і, механічно запхавши до кишені ту саму консентію, кинулася вслід. Мокрий одяг був тяжкий і дуже заважав.
— Стій!
Раптом, ледь чутний крізь шум зливи, пролунав слабкий писк.
— Малюк!
Як же вона могла забути? Довелося повернутися. Майже навпомацки знайшла сумку коло того ж дерева, де сиділа. Стіна дощу злилася з вечірніми сутінками, звівши видимість майже до нуля. Під ногами вже хлюпала грязюка, Аріяна раз у раз ковзалася.
— Зачекай! Прошу тебе! Зачекай!
Попереду слабо показався силует. Дівчина наздоганяла його.
— Зачекай!
Спіткнувшись об виступаючий корінь дерева, Аріяна з розбігу плюхнулася в новоутворене болото, викинувши руки вперед, щоб не впасти на ношу. В правому коліні гаряче спалахнув біль. Вона спробувала піднятися, але нога одразу ж підкосилась, і Аріяна різко осіла. Її охопила така злість на себе, на цього невідомого хлопця, на весь цей дурнуватий світ, на цей абсолютно невдалий з усіх поглядів день, що навіть, здавалось, біль стих. Та піднятися так і не змогла.
— От і забирайся собі до своїх русалок, — майже нечутно прошепотіла
— Дай руку!
Аріяна з подивом підняла заплакане лице. Хлопець стояв поряд, простягаючи долоню.
— Я ногу пошкодила! — перекрикуючи шум зливи, відповіла дівчина.
Він допоміг їй піднятися
— Зіприся об мене! Йти зможеш?
Дівчина обхопила рукою його за торс, легенько ступила на забиту ногу і закусила губу, щоб не застогнати. Але одразу ж зробила непроникне обличчя і, піднявши погляд на незнайомця, впевнено відповіла:
— Так!
Той провів рукою по чолі, намагаючись прибрати мокре волосся з очей.
— Йдемо!
Аріяна потягнулася за сумкою, в котрій боязко ховався дракончик.
— Його я із собою не візьму!
Вона з відчаєм поглянула на хлопця.
— Ні, я не залишу Малюка!
— Ти не в тому положенні, щоби умови ставити!
Та що ж таке!
— Без нього я не піду!
Незнайомець зло блиснув очима. Аріяна подумала, що ось зараз-то він її і кине. А що далі – навіть думати страшно.
— Добре! Але сама понесеш!
Дівчина вдячно вимучено посміхнулася. Закинувши на плече ношу, подумала, що та потяжчала неймовірно. Чи то вона сама сильно ослабла.
Йшли мовчки. Аріяна боялася щось запитати — раптом передумає? Він такий дивний. І було трохи страшно. Веде незрозуміло куди. З іншого боку, все-таки врятував її... Йти, підскакуючи на одній нозі, виявилося нелегко. На підвернуту вона ступала легенько, однак все рівно кожного разу зчіпляла зуби, подавляючи стогін. Злива не вщухала. Холод пробирав до самих кісток. Аріяна абсолютно не розрізняла напрямку, сили її танули.
Раптово попутник різко зупинився. Дівчина спробувала щось розгледіти навколо, напружуючи зір до межі можливого. Майже нічого не видно. Судячи з усього, вони стояли на дні якогось глибокого яру. По обидва боки під нахилом йшли стіни, з котрих зловісно стирчало величезне коріння дерев.
— Зможеш трохи постояти одна?
Не чекаючи відповіді, він відпустив її і прийнявся дертися по укосу, чіпляючись за коріння руками. Аріяна, різко ступивши на забиту ногу, схлипнула і осіла на землю.
— Давай руку!
Хлопець буквально підтягнув її вгору і допоміг видертися іще трішки вище по слизькому корінню.
— Більше не можу... — клацаючи зубами, прохрипіла Аріяна.
— Ми вже на місці.
Аріяна поглянула вгору — нічого не видно.
— Заходь, тільки обережно.
Він відтягнув повислі схилом ліани в бік, і Аріяна зі здивуванням виявила чорну діру входу.
Це було щось на зразок печери. Як тільки вони увійшли, шум дощу залишився позаду. Було темно, хоч око вибери.