Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Можна б віддати, але навіщо він тобі?

– 3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125] ;

до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.

125

Аваре — кімоно на тонкій підшивці

— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?

– І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?

— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.

— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

— Бо сенсей усіх ненавидить…

— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.

— Не терплю, — почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

— Вам, мабуть, і життя остогидло.

— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?

— Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

— Ото ти й назбирав.

— .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.

— Скільки ж ви накопичили? — запально спитала господиня.

– Єн п’ятдесят.

– Яка, власне, ваша платня? — не вгавала господиня.

— Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, — будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.

— Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

— От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

— Еге ж, він учора сюди заходив.

— Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, — каже, — ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, — каже, — колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від

мене вітання, я також незабаром заскочу».

— Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.

— Правда ваша. Колись він працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими, як я, наче з друзями розмовляє… Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?

— Хто його зна.

— Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127] .

126

Бон — свято поминання вмерлих у середині серпня

127

Автор натякає на одну хроніку, в якій згадується, що міністр Ін Пінчжун за часів китайської династії Ці (479–501 рр.) тридцять років носив той самий кожух з лисячого хутра

— Атож, явна нісенітниця.

Навіть такий чоловік, як мій господар, — життєвий принцип якого стояти над усім, — і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:

— Господине, до вас навідується чоловік на ім’я Мідзусіма Канґецу?

— Авжеж, і досить часто.

— Що він за людина?

— Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

— Красень?

— Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

— Невже? Такий, як я?

— Звідки ви дізналися про Канґецу? — спитав господар.

— Цими днями один чоловік попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він вартий того, щоб про нього розпитували? — Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

— Набагато мудріший за тебе.

— Он як! Кажеш, розумніший? — Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

— Він скоро стане доктором наук?

— Кажуть, пише дисертацію.

— От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я думав, він людина тямуща.

— А от ви, як завжди, самовпевнені,- засміялась господиня.

— «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи ні?» — спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого», — відповів я.

— Кому?

— Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

— Чи не Судзукі?

— Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік — велика голова.

— Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне, а перед такими, як Судзукі-сан, тихий і смиренний.

— Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

— Татара-кун, прогуляємось? — несподівано запропонував господар. Йому було холодно одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна річ, готовий на все Татара-кун не вагався.